Золоті Поля

Свідомість Лін Сяовань була туманною. До її носа долинав властивий пляжу солонуватий запах, а до вух ледь чутно долинав тихий плескіт хвиль, що билися об піщаний берег. «Це точно сон, точно!» Її рідне місто знаходилося в глибині материка, і за все життя вона бачила море лише один-єдиний раз, завдяки своїй молодшій сестрі, яка навчалася в університеті у прибережному місті. Звідки ж їй чути шум хвиль?

Лін Сяовань щосили намагалася розплющити очі, але її немов сковувала якась липка темрява, схожа на відчуття під час нічного жахіття — свідомість наче ясна, але прокинутися ніяк не вдається.

— Друга сестро, друга сестро! У-у-у… Друга сестро, не помирай! Шитоу більше не голодний, Шитоу не їстиме булочку! Друга сестро, прокинься… — Лін Сяовань відчула, як щось маленьке й важке впало поруч із нею і щосили почало трясти її за руку.

Друга сестра? Щось не так, чи не так? Вона ж була найстаршою в родині. Коли вона вчилася в середній школі, її батьки один за одним померли, і вона, як старша сестра, кинула школу й пішла працювати, щоб поставити на ноги молодших брата і сестру. Двадцять з гаком років її називали старшою сестрою, як вона раптом стала другою? Напевно, її з кимось переплутали!

— Що за гріх! Дитина ж просто підібрала з'їсти булочку! Як можна було бити її до напівсмерті! Сяо Цао і так слабенька, а сьогодні їй так розбили голову, що кров юшить. Невже вона вже не дихає?

— І це ж тітка дитини! Булочка та й не варта нічого, а вона взяла й вдарила дитину головою об човен. Не бачила ще таких жорстоких людей!

— Батько Сяо Цао був відомим на десять миль навколо рибалкою, ще й полювати вмів. Усі п’ять нових кімнат і новий човен у родині Ю — це все завдяки йому. То що з того, що дитина з’їла булочку?

— Мені здається, з дитиною не все гаразд. Треба швидше покликати матір Сяо Цао, бо якщо забаритися, то й попрощатися не встигне!

— Ця Лі Гуйхуа, справді, має гострий язик та кам’яне серце. Навіть на власну племінницю підняла руку. Треба триматися від неї подалі, а то ще ненароком образиш її, і вона тобі в спину ножа встромить, а ти й не знатимеш!

…

У вухах Лін Сяовань гуло від безлічі незнайомих голосів. Її свідомість поступово прояснювалася, і вона відчула, що лежить на м’якому піску, а на чолі пульсує біль. Здавалося, навколо зібралося багато людей.

Дивний сон, коли ж він скінчиться!

— Що ви тут верзете! Не знаєте — не говоріть дурниць! Ця паршивка вкрала булочку, яку я принесла з дому. Я її лише насварила трохи та легенько штовхнула, а хто ж знав, що вона впаде на човен! Я ж уже послала нашого Хейцзи по лікаря! Пхе! Тіло панське, а доля злидарська, як і в її матері, така ж хвороблива, тільки зерно переводить! — пролунав пронизливий жіночий голос, що нагадував скрегіт розбитого гонга.

— Друга сестра не крала булочку, ця булочка впала у брата Хейцзи, він сказав, що вона брудна, і не захотів її! Друга сестра побачила, що я голодний, і підібрала її! Друга сестра — не злодійка! — дитячий голос, хоч і тремтів від схлипувань, звучав напрочуд чітко.

— Ти, щеня, таке мале, а вже брехати навчилося! Твій брат Хейцзи чітко сказав, що булочку вкрала твоя друга сестра, а ти ще й не визнаєш! Я її лише легенько штовхнула, може, вона навмисне вдарилася об борт човна, щоб викликати жалість і уникнути покарання! — у їдкому тоні жінки відчувалася невпевненість.

— Дружино Дашаня, ти говориш неправду! У дитини на голові величезна кривава рана, вона ледь дихає, а ти ще й звинувачуєш її в хитрощах! Така мала дитина, звідки в неї стільки підступності! — у старечому, але напрочуд сильному голосі відчувався прихований гнів.

Так, так! Ця жінка — просто щось із чимось! Через шматок хліба так побити дитину, та ще й родичку! Лін Сяовань хотіла розплющити очі, щоб побачити, наскільки «неймовірною» є ця жінка, але повіки ніби важили тисячу кілограмів і ніяк не піднімалися.

— Цао'ер! — пролунав утомлений голос, сповнений тривоги й болю. Лін Сяовань відчула, як її тіло підняли худі руки, і кілька теплих сльозинок впали їй на обличчя.

Такі теплі обійми, з запахом… мами. Як давно це було? Відколи в чотирнадцять років її мама загинула в автокатастрофі, вона більше ніколи не відчувала такого тепла й спокою. Хоч життя й навчило її бути сильною, Лін Сяовань раптом захотілося розплакатися.

— Молодша сестричко… стільки крові! Мамо, зараз не час плакати, біжи по лікаря! — це був голос маленької дівчинки, на вигляд не більше десяти років. Але кого вона називає сестричкою? Невже мене? У серці Лін Сяовань раптом з’явилося погане передчуття — чому цей сон стає все реальнішим?

Ай… Лоб так болить, і це відчуття, що тебе тримають на руках… Це точно не сон! Але ж вона двадцять дев’ять років була Лін Сяовань, як вона раптом стала «Цао'ер»?

— Розступіться, швидше розступіться, лікар Ю прийшов!

— Лікарю Ю, врятуйте Цао'ер, благаю вас, врятуйте мою доньку! — жінка, що обіймала її й лише плакала, нарешті підняла голову й тремтячим голосом почала благати, її голос звучав слабко й безпорадно.

— Покладіть дитину рівно, я спочатку зупиню їй кров… — Лін Сяовань відчула, як чиїсь руки обережно витирають кров з її чола. Різкий біль від обробки рани змусив її тіло здригнутися. Вона ледь підняла повіки, але яскраве світло змусило її знову заплющити очі.

— Прокинулася, прокинулася! Сяо Цао прокинулася! — вигукнув хтось із натовпу.

Лікар Ю, обережно перев’язуючи рану дівчинці, сказав:

— Добре, що прокинулася. Але вона й так слабенька, та ще й стільки крові втратила. Їй потрібен спокій і гарне харчування, щоб відновити сили.

Лін Сяовань повільно прочинила очі, поступово звикаючи до світла. Коли вона розгледіла все навколо, то була вражена до глибини душі — чому її оточують люди, вбрані в старовинний одяг? Згадавши голоси, які вона чула… невже банальний сюжет про переміщення в інший світ трапився з нею?

— Цао'ер, ти прокинулася? Голова болить? Скажи мамі, де ще тобі недобре? — Лін Сяовань повернула голову на звук і зустрілася поглядом з очима, сповненими турботи й болю. Е… це її мама? Вона виглядає такою молодою, не набагато старшою за неї саму.

— Сестричко, хто тебе так побив? Я піду і вилаю його! — ця худенька, маленька дівчинка, якій на вигляд не було й десяти років, — її старша сестра? Лін Сяовань широко розплющила очі, подивилася на себе — маленькі долоньки, маленьке тільце — і гірко посміхнулася про себе. Невже небеса зглянулися над нею за її тяжке минуле життя, коли вона з юних літ дбала про родину, і вирішили повернути їй втрачене дитинство?

Але, Боже, міг би ти хоча б обрати сім’ю з кращими умовами? Дивлячись на цю родину, вбрану в лахміття, з жовтими й худими обличчями, яка підбирає навіть викинуту кимось половину булочки, щоб з’їсти, — це було аж занадто жалюгідно.

Лін Сяовань поступово оговталася від шоку переселення. Раз так сталося, то треба змиритися. У минулому житті її брат і сестра вже мали власну роботу та сім’ї, тож настав час і їй піти на спочинок. Тільки невідомо, чи сумують і плачуть зараз її брат і сестра в іншому часі та просторі через її раптову «смерть»?

На мить свідомість Лін Сяовань затуманилася. Вона згадала, як у п'ятнадцять років, коли вона тільки-но перейшла до другого класу середньої школи, її батьки, як завжди, рано-вранці поїхали на ринок продавати овочі, але по дорозі потрапили в аварію й обоє загинули. Дядьки та тітки нашвидкуруч організували похорон і поспіхом поїхали, ніби боялися, що якщо затримаються хоч на хвилину, то на них повиснуть троє осиротілих дітей.

Вона, як старша сестра, автоматично кинула школу і на свої слабкі, дитячі плечі взяла важкий тягар турботи про молодших брата і сестру. Того року сестрі було дванадцять, а братові щойно виповнилося десять.

Протягом чотирнадцяти років вона не лише обробляла три му землі, що належали родині. Щоб зібрати гроші на навчання брата й сестри, їй доводилося братися за будь-яку роботу. Боячись, що роботодавці не візьмуть її через малий вік, вона брехала, що їй уже сімнадцять, просто вона виглядає молодшою.

Вона торгувала овочами, допомагала продавати фрукти, працювала офіціанткою, робила на заводі… Пізніше власниця крамниці тушкованих страв, побачивши її працьовитість, чесність і доброту та співчуваючи її долі, взяла її до себе на допомогу.

Умови в крамниці були непогані: харчування та проживання були забезпечені, а зарплата вища, ніж в інших місцях. Власниця без жодних застережень навчила її свого фірмового рецепта тушкованих страв. Згодом, коли власниця вирішила повернутися до рідного міста, вона за низькою ціною продала їй свою крамницю, що мала добру репутацію та процвітала. Саме завдяки цій маленькій крамниці вона змогла забезпечити братові й сестрі навчання в середній та старшій школі…

Сестра була розсудливою, їй було шкода, що та працює з ранку до ночі, аби забезпечити їй навчання. Після закінчення старшої школи вона, не сказавши сестрі, не стала складати вступні іспити до університету, а потайки разом з дівчатами з села вирушила на заробітки на південь.

Через це Лін Сяовань гірко плакала, ненавидячи себе за свою неспроможність, за те, що занапастила майбутнє сестри. З її оцінками, хоча вона й не вступила б до престижного університету, на бюджет до звичайного — точно б пройшла.

Брат змалечку був одним із найкращих учнів у класі, у початковій та середній школі він навіть перестрибнув через клас. У п'ятнадцять років, будучи ще в одинадцятому класі, він ублагав класного керівника зареєструвати його на випускні іспити, а у вступній анкеті, крім військових академій першого набору, залишив усі поля порожніми.

У військовій академії не лише не треба було платити за навчання, а й видавали базову стипендію, а відмінників після випуску розподіляли в місцеві війська на посади заступників командирів рот! Вона знала, що брат робить це, щоб полегшити її тягар!

Минуло чотирнадцять років. Сестра, працюючи, навчалася самостійно, здобула диплом бакалавра, стала офісним працівником і знайшла своє кохання.

Брат у військовій академії завжди показував відмінні результати. У дев'ятнадцять років він закінчив навчання, його направили у військовий округ Цзіньлін, де він став наймолодшим офіцером. Згодом високого, вродливого та в усьому видатного брата помітив заступник командувача військового округу Цзіньлін і познайомив зі своєю онукою. Вони закохалися одне в одного з першого погляду.

На весілля сестра також приїхала зі своїм чоловіком-клерком та їхнім однорічним сином. Дивлячись на щасливі родини брата й сестри, вона була така рада, що випила кілька зайвих келихів…

Коли бенкет закінчився, спускаючись сходами, вона оступилася і впала… А коли прокинулася, то стала цією слабкою з дитинства маленькою донькою рибалки…