Золоті Поля

Сяо-Цао не погоджувалася, адже хіба гроші заробляють не для того, щоб їх витрачати? Якщо шкода витрачати, то який сенс заробляти? Однак вона не сперечалася з матір'ю, вирішивши діяти поступово, як у приказці про варіння жаби в теплій воді.

Саме в цей момент знадвору долинув гамір, що наближався, а за ним почувся квапливий стукіт у двері: «Бум-бум-бум!» Сім'я, що саме обідала, перезирнулася, дивуючись, хто міг так наполегливо стукати.

— Я відчиню! — Сяо-Цао поклала палички і швидко побігла до дверей. Відчинивши їх, вона побачила схвильованого Цянь Веня, який саме заніс руку, щоб постукати знову, а за ним стояв Сяо-Шитоу з червоними, опухлими очима, який не переставав витирати сльози.

Серце Сяо-Цао тьохнуло, і вона поспішно запитала:

— Брате Сяо-Вень, Шитоу, що сталося? Сьогодні ж не вихідний?

Побачивши сестру, Сяо-Шитоу, який усю дорогу стримував тривогу, нарешті розплакався і, схлипуючи, промовив:

— Друга... друга сестро, старший брат... старший брат... він помирає!

— Що? Що сталося зі старшим братом? Не плач, розкажи все повільно! — почувши це, Сяо-Цао злякано схопила його за руку і сильно струснула.

Цянь Вень, бачачи, що Сяо-Шитоу так плаче, що не може говорити, пояснив за нього:

— Сьогодні вранці у нас не було уроків, і Сяо-Шитоу сказав, що хоче піти в столярну майстерню провідати брата. Я був вільний і теж вирішив прогулятися містом, купити пензлик.

— Коли ми прийшли в майстерню, то побачили, що твого брата побили до напівсмерті; він лежав на землі непритомний і харкав кров'ю. Працівники майстерні сказали, що він украв гроші, тому його так побили.

— Я і кілька однокласників віднесли твого брата в аптеку Тунженьтан. Лікар оглянув його і сказав, що пошкоджено внутрішні органи, і надії немає! Якби лікар Сунь з Тунженьтану не впізнав Сяо-Шитоу, можливо, його б навіть не почали лікувати, а просто винесли б геть.

— Лікар Сунь сказав нам готуватися до найгіршого. Якщо внутрішня кровотеча продовжиться, боюся, навіть Хуа То (легендарний лікар) не зможе його врятувати!

— Хан-ер, сину мій! — Лю-ши, яка підійшла слідом і почула цю жахливу новину, зблідла, скрикнула і знепритомніла, падаючи назад.

Юй Хай вчасно підхопив її і почав легенько тиснути на точку під носом. Хоча його серце розривалося від болю, він був головою сім'ї: якщо він запанікує, то в домі настане хаос.

Сяо-Цао міцно закусила губу, розвернулася і стрімголов побігла в кімнату, де схопила глечик з водою, в якій щодня вимочувався п'ятиколірний камінь. Ця вода була висококонцентрованою водою духовного каменя, здатною врятувати життя!

— Сяо-Лянь, іди в кімнату батьків, візьми глечик із грошима. Сяо-Шитоу, залишайся вдома з мамою, а ми з татом зараз же їдемо в місто! — Сяо-Цао була найнайрозумнішою після Юй Хая в цей момент. Не можна було гаяти ні хвилини; треба було якнайшвидше дістатися міста, щоб спробувати врятувати брата.

Лю-ши повільно прийшла до тями і, почувши розпорядження Сяо-Цао, з усіх сил стримуючи горе, голосно сказала:

— Ні, я не залишуся! Я хочу бачити Хан-ера! Я найкраще знаю свого сина, він ніколи б не вкрав чужого. Мій син невинний!

Сяо-Цао знала, що якщо не дозволити їй поїхати, вона не знатиме спокою. Подумавши, вона сказала:

— Тату, запрягай Сяо-Хуея (Сірого) у віз. Я поїду з Цянь Венем на конячці, щоб швидше доставити гроші в лікарню і купити ліки для брата, а ви з мамою і Сяо-Лянь їдьте слідом...

Цей віз найняв Цянь Вень у місті. Кінь був не найкращий, але молодий, і коли віз мчав, його так трясло, що здавалося, серце ось-ось вискочить із грудей.

Сяо-Цао з кам'яним обличчям сиділа у возі, що мчав. Однією рукою вона міцно трималася за борт, щоб не впасти, а іншою надійно тримала глиняний глечик із водою духовного каменя. Маленьке золоте кошеня поважно сиділо поруч із нею, відбиваючи ритм своїм тонким хвостом.

Цянь Вень, який сидів поруч, дивувався, навіщо вона в такий момент тримає цей старий глечик, але стримався і не запитав, а натомість ніжно втішав її:

— Сяо-Цао, не хвилюйся! Лікар Сунь — майстер своєї справи. Пам'ятаєш, коли твій батько поранився, спочатку теж казали, що не зможуть вилікувати, а тепер він здоровий? Твій брат теж обов'язково витримає!

У голові Сяо-Цао крутилися слова Маленького Небесного Каменя: «Поки є хоч подих, я зможу врятувати!» Зараз вона подумки зверталася до всіх богів і будд, щиро молячись, щоб брат протримався до її приїзду в лікарню.

Під постійним підганянням Сяо-Цао візник гнав коня щодуху. Менш ніж за годину (пів шічень) вони побачили міську браму. Для сім'ї Сяо-Цао ця година здалася нескінченною мукою.

На щастя, на вулицях було мало людей, і віз довіз її прямо до дверей Тунженьтану. Сяо-Цао, яку трясло у возі цілу годину, виходячи, відчула, як підкосилися ноги, і ледь не впала. Добре, що Цянь Вень, який виходив слідом, підтримав її ззаду.

Вона міцно притиснула до себе глечик і стрімголов кинулася в Тунженьтан. Помічник у лікарні хотів зупинити її і розпитати, але, побачивши за нею Цянь Веня у формі академії «Жунсюань», одразу змінив тон:

— Поранений у задній кімнаті, лікар Сунь і лікар Чжан проводять консиліум!

Сяо-Цао не зупинялася ні на мить. Вона швидко увійшла до задньої кімнати і побачила брата, який лежав на ліжку блідий як смерть. Його одяг був просочений кров'ю, а обличчя і тіло вкриті синцями та ранами. У горлі в неї перехопило, і сльози ринули струмком.

Вона знала, що зараз не час для смутку, витерла сльози рукавом і звернулася до лікаря Суня, який ставив голки братові:

— Лікарю Сунь, як мій брат... як він?

Лікар Сунь пам'ятав цю сильну і розумну дівчинку. Він глянув на неї зі співчуттям і сказав:

— Ребра зламані, вони прокололи селезінку, що викликало внутрішню кровотечу. Я можу лише тимчасово використати голки, щоб уповільнити кровотечу, але це лікує симптоми, а не причину. Якщо так триватиме далі, боюся...

Сяо-Цао поспішно перебила його:

— Тоді... якщо внутрішня кровотеча зупиниться, життю мого брата нічого не загрожуватиме?

Лікар Сунь погладив бороду і повільно кивнув:

— Якщо зараз вдасться ефективно зупинити кров і він витримає, поки я вправлю ребра, а потім підтримувати його відварами для розрідження застою крові, я маю дев'яносто відсотків упевненості, що зможу його врятувати. Але...

Він зітхнув і похитав головою, бо знав: щойно він вийме срібні голки, це молоде життя, ймовірно, згасне менш ніж за чверть години.

Сяо-Цао вдала, що в розпачі падає біля ліжка, закриваючи своїм тілом огляд лікарям. Свою маленьку руку — точніше, п'ятиколірний камінь на зап'ясті — вона притиснула до грудей брата і подумки благала: «Сяо-Тан'юань, рани брата покладаю на тебе. Благаю, врятуй його!»

Золоте кошеня стрибнуло на ліжко Юй Хана, і від нього полилося невидиме для інших яскраве золоте сяйво, яке, ніби кероване чиєюсь рукою, повільно проникало в тіло Юй Хана. При цьому воно вдавано невдоволено буркотіло:

[Мати таку господиню, як ти, — справжнє невезіння. Ледве відновив трохи магічної сили, а тепер знову все дочиста витрачу! Якщо цього разу я не зможу сформувати духовне тіло, тобі доведеться щодня приносити свіжу джерельну воду, щоб винагородити мене...]

Приблизно менш ніж за сім хвилин (пів чверті години) золоте сяйво, що випромінював Маленький Небесний Камінь, почало тьмяніти, тьмяніти... поки не зникло. А дихання Юй Хана, яке спочатку було ледь помітним, почало посилюватися і поступово стабілізувалося.

[Пам'ятай! Купати мене в джерельній воді, гірській джерельній воді...] — голос Маленького Небесного Каменя ставав усе слабшим, але перед зникненням він не забув нагадати Сяо-Цао про свою винагороду.

Цянь Вень бачив, як плечі Сяо-Цао тремтять, коли вона лежала біля ліжка, і подумав, що вона стримує горе і тихо плаче. Він обережно присів біля неї і тихо втішав:

— Сяо-Цао, добрим людям допомагають небеса, твій брат витримає! Не плач, швидше йди купи ліки і звари їх!

Сяо-Цао знала, що життю Юй Хана поки що нічого не загрожує. Вона сильно потерла очі, щоб вони почервоніли, шморгнула носом і, опустивши голову, пішла до передньої зали. Варячи ліки, вона спеціально використала воду з духовного каменя і, дотримуючись вказівок лікаря, ретельно їх готувала.

Коли увійшли Юй Хай і Лю-ши, вони побачили самотню і сумну спину Сяо-Цао, яка з червоними очима варила ліки. Тривога і страх знову охопили їхні серця. Лю-ши тихо схлипнула, вирвалася з рук Юй Хая і кинулася до ліжка, де лежав її син — худий, як скелет, і вкритий ранами. Вона тихо голосила:

— Хан-ер, мій Хан-ер! Як ці недолюдки могли так жорстоко побити тебе? Це все мама винна, не треба було погоджуватися відправляти тебе учнем у місто. Мама шкодує, що не послухала сестру і не забрала тебе раніше... Це мама тебе занапастила! Хан-ер, прокинься, не покидай маму!

Юй Хай дивився на худе тіло сина, вкрите старими і новими ранами. Почувши від лікаря, що ребра зламані і пошкоджено внутрішні органи, а життя висить на волосині, цей високий і могутній чоловік стиснув кулаки так, що суглоби хруснули, і з силою вдарив себе в груди — який він чоловік, якщо власноруч віддав сина в лігво вовків і тигрів і безсило дивився, як його б'ють і мучать.

Сяо-Лянь і Шитоу плакали так, що не могли віддихатися. У кімнаті панувала атмосфера відчаю. Цянь Вень мовчки плакав разом з ними, час від часу поглядаючи на Сяо-Цао — єдину, хто зберігав спокій. Кажуть, що від великого горя люди поводяться дивно, і він боявся, що Сяо-Цао зробить щось незвичайне.

Саме в цей момент Сяо-Цао підвела голову, її погляд був холодним і ясним. Лише на мить зустрівшись із нею поглядом, Цянь Вень відчув, ніби в лютий мороз його облили крижаною водою; холод проник до самих кісток.

Поки він був ошелешений, спокійний і трохи жорстокий голос Сяо-Цао повільно пролунав у кімнаті:

— Тату, мамо, не сумуйте! Я змушу майстерню Чжана втратити репутацію і заплатити кров'ю за кров!

Ця маленька, але рішуча фігура викликала мимовільну довіру; ніхто не сприйняв її клятву як пусті слова. Цянь Вень відчув, що в цьому худому маленькому тілі ніби прихована магічна сила, що випромінює сліпуче сяйво, від якого неможливо відвести погляд. Серце юнака несподівано тьохнуло...

Коли ліки були готові, лікар Сунь знову зайшов перевірити пульс Юй Хана і приніс їм радісну звістку:

— Внутрішня кровотеча у пораненого зупинилася, пульс стабільний, загрози життю більше немає.

Атмосфера в кімнаті миттєво змінилася, камінь упав з душі кожного. Лю-ши знову заплакала, але цього разу це були сльози радості. Власноруч напоївши сина ліками, вона, незважаючи на вмовляння рідних, наполягла на тому, щоб залишитися біля його ліжка.