Золоті Поля

«Краще я скажу сам!» Чжу Цзюньян згадав слова свого двоюрідного брата-Імператора: якщо хочеш здобути красуню, найкраще бути з нею відвертим і ні в якому разі нічого не приховувати. Тому що жінки дуже дріб'язкові, вони пам'ятатимуть це все життя.

Хоча його стан зараз і демонстрував ознаки покращення, невідомо було, в якому напрямку все розвиватиметься в майбутньому. Оскільки він вирішив взяти Юй Цао за дружину, враховуючи кмітливість та химерність дівчиська, під час спільного життя з ранку до вечора вона рано чи пізно помітила б якісь ознаки. Краще вже з самого початку бути відвертим. Якщо вона зможе це прийняти, то, звісно, чудово; якщо ж ніяк не зможе, тоді вони залишаться в нинішніх стосунках, у найгіршому випадку він просто залишиться самотнім на все життя!

Цзін Ванфей помітила, що він, здається, прийняв якесь рішення, і її серце здригнулося: її синові так важко було зустріти жінку, до якої він хотів би наблизитися. Хоча зараз вона ще була лише дівчинкою, та врешті-решт можна просто почекати, поки вона виросте. Це зайняло б лише якихось три-п'ять років, вони могли б почекати.

Але син, схоже, збирався розповісти дівчинці Цао таємницю, яку він зберігав вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Хто захоче провести все життя поруч із гігантською петардою, яка може вибухнути будь-якої миті? А раптом вона одного дня вибухне, так можна і з життям розпрощатися!! Ян'ер поводиться надто необдумано, таким темпом він лише відштовхне Юй Цао ще далі!

— Ян'ер! Ти... все добре обдумав? — у тоні Цзін Ванфей відчувалася легка тривога, а в голосі пролунала ледь помітна нерішучість.

Чжу Цзюньян серйозним поглядом подивився на матір, повільно кивнув і відповів:

— Матінко, я все обдумав. Цю справу можна приховати на якийсь час, але неможливо приховувати все життя! Оскільки ми маємо намір просити її руки, ми повинні проявити достатньо щирості! Я вірю в Цао, вона не така, як ті столичні дівчата, вона... варта довіри!

Юй Цао з абсолютно спантеличеним виглядом спостерігала за тим, як мати із сином обмінюються завуальованими фразами. Що це ще за загадки? Ян Цзюньван, схоже, збирався розповісти їй щось дуже важливе, справу, якій навіть Цзін Ванфей надавала величезного значення. Е-е-е... Невже Ян Цзюньван не рідний син Цзінвана? Або ж у цьому криється якась таємниця імператорської родини? Чи могла вона обрати варіант не слухати?

Цзін Ванфей зі стурбованістю подивилася на Юй Цао, легенько зітхнула і мовила:

— Оскільки твоє рішення остаточне, матір більше нічого не скаже. Цао, те, що Ян'ер розповість тобі трохи згодом... якщо ти дійсно не зможеш цього прийняти, прошу тебе, не роби йому боляче. Ян'ер усі ці роки жилося нелегко... Я, як матір, прошу тебе: хоч би що там було, допоможи йому зберегти цю таємницю, добре?

— Е-е-е... оскільки ця таємниця настільки важлива, я думаю... мені краще її не знати... — затинаючись, тихо промовила Юй Цао.

— Ні! Пан вважає, що тобі необхідно це знати!! — Чжу Цзюньян відчував, що якщо він сьогодні не викладе все на одному подиху, то згодом у нього, швидше за все, більше ніколи не вистачить сміливості на відвертість. Він схопив Юй Цао за зап'ястя і попрямував до найвіддаленішої частини саду.

Юй Цао спробувала вивільнити свою руку, але рука Цзюньвана стиснула її зап'ястя, немов великі лещата, з такою силою, що не завдавала їй болю, але й не давала змоги вирватися. Зробивши зусилля, щоб випручатися, вона зрозуміла, що її сила в порівнянні з Ян Цзюньваном, який володів бойовими мистецтвами, була такою ж, як у мурахи, що намагається похитнути велике дерево. Зіткнувшись із цією безвихіддю, їй нічого не залишалося, як припинити пручатися.

— Тут уже нікого немає, кажи, що хотів!! — у тоні Юй Цао відчувалася певна образа і роздратування.

Чжу Цзюньян відпустив її зап'ястя, хоч і з небажанням розлучався з ніжним дотиком шкіри у своїй долоні. Він злегка стиснув губи, трохи зібрався з думками і, дивлячись прямо в очі Юй Цао, промовив:

— Я... у п'ятирічному віці одного разу впав у воду і ледь не потонув...

Юй Цао широко розплющила очі, в її голові миттєво промайнули сюжети з інтриг у внутрішніх дворах маєтків та різноманітні теорії змов. Вона двічі кліпнула своїми ясними великими очима і обережно запитала:

— А як ти впав у воду? Де були слуги, які мали бути поруч? Тебе хтось штовхнув? Що було далі?

Після такого початку Чжу Цзюньян відчув, що наступні слова вже не так важко вимовляти:

— Я тоді був малим, до того ж дуже злякався і потім хворів чимало днів, тож зовсім не пам'ятаю, якою саме була тодішня ситуація. Знаю лише, що після мого падіння у воду батько-князь покарав одну зі своїх улюблених наложниць!

— Мабуть, те стерво хотіло тобі нашкодити, а твій батько це викрив! Але дивно, над тобою ж були ще два старших брати, у наложниці твого батька не було жодних причин робити тебе своєю мішенню, чи не так? — Згідно з логікою інтриг у маєтках, хіба вона не повинна була б спершу позбутися того, хто в майбутньому успадкує князівський титул? Зжити зі світу наймолодшого сина — від цього ж не було ніякого зиску!

Чжу Цзюньян кинув на неї гнівний погляд і мовив:

— Пан у дитинстві був настільки чарівним, що всі люди його любили, а квіти розквітали від одного погляду. Батько мене дуже обожнював. Щоразу, повертаючись з імператорського двору або закінчивши справи зовні, він першим ділом йшов до двору моєї матері, щоб посидіти і трохи зі мною погратися. Те стерво вирішило, що матір використовує мене як привід, щоб заманювати батька до свого двору...

— Ого... А хіба твій батько-князь не кохав лише твою матір-княгиню? Навіщо ж він тоді привів на внутрішній двір усіх цих сумнівних жінок? Ох уже ці чоловіки! Завжди їдять зі своєї миски, а самі заглядають у чужий казан, тільки й мріють про те, щоб обіймати одну зліва, а іншу справа, і насолоджуватися щастям мати багато дружин! — Юй Цао зневажливо скривила губи, і на її обличчі з'явився вираз, який казав: «всі чоловіки однакові».

От же ж дівчисько, і скількох чоловіків ти взагалі встигла побачити, а говориш так, ніби маєш величезний життєвий досвід! Чжу Цзюньян від її слів втратив дар мови і, дорікнувши їй, спитав:

— Ти взагалі хочеш слухати те, що Пан збирається розповісти далі?

— А можна обрати варіант «ні»? — Юй Цао зробила вираз обличчя в стилі «цю панну просто змусили». — Я гадаю, що якби ви, Цзюньване, захотіли комусь вилити душу, то напевно знайшовся б цілий посилений полк видатних панянок, які вишикувалися б у чергу і чекали можливості уважно вас вислухати!

— Ні, не можна!! Пан хоче розповісти це тільки тобі!! Інші не гідні знати таємницю Пана!! — Чжу Цзюньян дещо розлючено насупився. Якби на її місці був хтось інший, він би вже давно наказав потягти ту людину геть і добряче відшмагати. Але перед Юй Цао він відчував себе так, ніби намагався зловити їжака голими руками — геть не знав, з якого боку підступитися, і з глибини його серця здіймалося відчуття цілковитої безпорадності.

Юй Цао похнюпилася і мляво промовила:

— Гаразд, кажи вже, я слухаю!!

— Що... що це за реакція така? Невже слухати слова Пана настільки нестерпно? — Чжу Цзюньян відчув, як у грудях спалахнув злісний вогонь, він хотів вилити свій гнів, але не міг цього зробити.

Юй Цао закотила очі, і в її тоні з'явилися дещо примхливі нотки:

— То ти врешті-решт будеш розповідати чи ні? Якщо ні, то я пішла!!

Чжу Цзюньян глибоко вдихнув; колись настане день, і це нестерпне дівчисько точно зведе його в могилу своїми вибриками!!

Він заспокоїв свої емоції і продовжив:

— Після того, як я впав у воду і важко перехворів, у мене раптово і незрозуміло звідки з'явилася здатність відчувати емоції певних людей. Особливо гостро я реагую на чужу злість і ворожість.

Юй Цао широко розплющила очі, і в її погляді промайнуло захоплення:

— Ого! Тобто ти, переживши катастрофу, здобув суперздібності! Ще й суперздібності сенсорного типу!! Це ж так круто!! Це дуже класно!!

— Що ж у цьому класного?! Чужа злість може впливати на мої власні емоції, змушуючи мене втрачати розум. Наприклад, коли до мене з прихованими мотивами наближаються люди, що намагаються підлеститися, рівень їхньої ворожості найнижчий; я просто відчуваю важкість і дискомфорт у грудях, але це можна терпіти. Якщо людина має злі наміри, але ще не почала діяти, це відчуття ворожості викликає в мене бажання розгніватися. А от якщо людина планує завдати смертельної шкоди мені чи моїм близьким, я просто втрачаю глузд... — Гарні брови Чжу Цзюньяна злегка насупилися, ніби він зовсім не хотів згадувати, як він тоді переживав усе це!

— Те, що емоції керували тобою, ймовірно, пов'язано з тим, що тоді ти був надто малим і відчував незрозумілий страх перед змінами, що відбувалися з тобою. Якби ти був дорослим, реакція навряд чи була б такою сильною. А до якого саме стану доходить твоя втрата розуму? — Під впливом його настрою Юй Цао приховала своє внутрішнє захоплення і почала цілком серйозно допомагати йому аналізувати ситуацію.

Чжу Цзюньян на мить завагався, кинув погляд на Юй Цао, потайки стиснув зуби і вирішив розповідати далі:

— Мій перший зрив стався через те, що довірена старша служниця матінки підсипала їй повільнодіючу отруту. Тоді всеохоплююча, неймовірна злість, що йшла від тієї служниці, накрила мене з головою і поглинула всі залишки мого розуму. Я лише відчув, як перед очима все потемніло, моє тіло ніби перестало мені підкорятися; я нічого не бачив, нічого не чув і не розумів, що відбувається. А коли мене пробудив тривожний і переляканий крик матінки...

Він знову поглянув на Юй Цао, не знаючи, чи не налякають його наступні слова це дівчисько, яке слухало його з таким серйозним обличчям. Подумавши трохи, він вирішив: якщо вже він почав цю розмову, то навіщо зупинятися на половині?

Він вирішив продовжувати:

— Коли я прийшов до тями, та служниця вже лежала мертва з розплющеними очима біля моїх ніг. У своїх руках я тримав кинджал, здатний різати залізо мов глину, який батько-князь подарував мені на п'ятий день народження. Старша служниця матінки... її голова, обличчя, тіло... все було пошматоване на криваве місиво, обидві ноги були відрубані по самі коліна, сонна артерія була перерізана, а кров залила всю підлогу...

Сказавши це, він пильно подивився на Юй Цао. Він очікував побачити на її обличчі жах, страх або огиду, і був морально готовий до того, що вона відвернеться від нього з презирством.

Несподівано це дівчисько, якому було лише дванадцять років, мало надзвичайно серйозний вираз обличчя; насупивши брови, вона про щось розмірковувала. Зрештою, зустрівшись із ним поглядом — без жодного ухиляння чи страху — вона цілком серйозно почала аналізувати:

— Цзюньване, я вважаю, що це у вас такий психологічний розлад. Він називається посттравматичним стресовим розладом, і його симптоми проявляються або у прагненні вбивати інших, або у схильності до самогубства чи самокалічення...

Де ж вона чула цю фразу? Здається, побачила в якомусь трейлері на відеоплатформі iQiyi. Мабуть, це звучить дуже лякаюче і надзвичайно професійно, чи не так?

— Ти... не боїшся мене? — Чжу Цзюньян подумки з полегшенням видихнув. Як і очікувалося від людини, на яку він накинув оком, вона і справді була не такою, як усі інші; вона однозначно була варта того, щоб він спалив усі мости і розкрив їй свою таємницю.

Юй Цао, насупивши брови, зустрілася з ним поглядом і запитала:

— А ти заподієш мені шкоду?

— Звісно ж, ні!! — Якби в нього був вибір, він би швидше завдав шкоди самому собі, аніж дозволив би їй зазнати бодай найменшої шкоди чи образи.

— То які тоді проблеми! Чого мені боятися? — Юй Цао мило закотила очі у відповідь, а її думки знову повернулися до його розповіді. — А що було потім? Чи траплялися подібні випадки знову?

Чжу Цзюньян кивнув і відповів:

— Так! І це траплялося дуже багато разів! Мені здається, ніби в моєму серці живе диявол, який час від часу виривається назовні, бере під контроль мою волю і моє тіло, змушуючи мене коїти жорстокі речі. Насправді деякі люди, можливо, і не заслуговували на смерть, але коли я втрачав розум, я їх убивав...