Золоті Поля

Раніше молодь із села, бачачи, що мисливець Чжао та Юй Хай заробляють срібло на полюванні, часто ходила в гори, щоб зловити кролика чи дикого фазана. Але після нещасного випадку з Юй Хаєм, ніхто, крім мисливця Чжао, який був сміливим завдяки своїй майстерності, більше не наважувався йти в гори.

Старий Чжан прожив у селі Сішань десятиліття, але вперше дізнався, що в горах є такі люті звірі, як ведмеді! Хоча того сліпого ведмедя вбили, хто знає, чи немає в горах інших небезпечних звірів!

Юй Хай усміхнувся і сказав:

— Нічого страшного, якщо не заходити глибоко в гори, нічого не трапиться. Люди з сусідніх сіл щодня проходять через ліс, і за стільки років нічого поганого не трапилося, чи не так? Того разу ми необережно потривожили сліпого ведмедя, що тільки прокинувся від зимової сплячки, і були не готові, тому й... надалі будемо обережнішими.

Старий Чжан зітхнув, похитав головою і взяв лише два з трьох мідяків, які йому простягнули:

— Двоє дітей займають мало місця, платіть лише за одного. Вашій родині зараз теж нелегко...

Сяо-Цао подякувала дідусеві Чжану. Хоча їхній родині зараз не бракувало одного-двох мідяків, вони все одно були дуже вдячні старому за його доброту.

Брат і сестра вибрали місце посередині воза, сперлися на пакунок Сяо-Шитоу і почали дрімати. Юй Хай сів спереду біля старого Чжана і час від часу перекидався з ним словами. Цянь Вень сів поруч із дітьми, взяв книгу і, похитуючи головою, тихо читав.

Віз їхав, зупиняючись у селах. Коли вони проїхали третє село, віз був повністю заповнений. Сяо-Цао з братом були затиснуті посередині, навіть ніг витягнути не могли, страждаючи мовчки. Цянь Вень, здавалося, помітив її дискомфорт і помінявся з нею місцями, дозволивши їй сісти спереду з краю, звісивши ноги з воза, що було набагато зручніше, ніж сидіти з підібганими ногами.

Сяо-Цао вдячно усміхнулася Цянь Веню. Сяо-Шитоу втиснувся між батьком і дідусем Чжаном, взяв батіг старого і почав крутити ним у повітрі...

Коли вони в’їхали в місто Тангу, ще не настав час сніданку. Всю дорогу Сяо-Цао дбайливо тримала витончений бамбуковий кошик — це був подарунок для директора академії. Увійшовши в місто, троє під проводом Цянь Веня попрямували прямо до академії «Жунсюань».

Головні ворота академії були величними і вражаючими, а на вивісці красувався напис «Академія Жунсюань», зроблений особисто Верховним Імператором. Планування академії було симетричним, з багатьма внутрішніми дворами, що йшли вглиб. Головні будівлі розташовувалися вздовж центральної осі. Лекційна зала, де викладав сам директор, знаходилася в самому центрі комплексу. Інші лекційні зали розташовувалися по боках, а гуртожитки та зали для ритуалів — ліворуч і праворуч від них.

Ці двори, що йшли один за одним, створювали відчуття урочистості, таємничості і глибини. Чисті джерела, струмки, кам’яні мости, павільйони... Долинав ритмічний звук читання, і атмосфера конфуціанської культури змушувала мимоволі перейнятися повагою і захопленням...

Завдяки рекомендації Цянь Веня батько з дітьми безперешкодно пройшли через перші ворота академії. Йдучи тихою алеєю в тіні дерев, вони мимоволі сповільнювали кроки.

Зараз в академії був час обіду, і Цянь Вень повів їх прямо до їдальні. Їдальня складалася з двох дворів: один, звісно, був для учнів, а інший, менший і з більш вишуканою атмосферою, призначався для викладачів.

Сяо-Цао міцніше стиснула кошик і схвильовано йшла за Цянь Венем. Коли вони підійшли до аркової брами, їх зупинив хлопець-служник у синьому одязі:

— Шановний учню, тут обідають викладачі, якщо хочете поїсти, будь ласка, йдіть туди.

Цянь Вень ввічливо вклонився і тихо сказав:

— Прошу вас, повідомте пана директора, що хлопчик, якого він прийняв у підготовчий клас на пристані, прийшов доповісти про прибуття...

Учень, якого особисто прийняв директор? Служник із цікавістю поглянув на хлопчика в новому ватному одязі та на бідно вдягнених чоловіка і дівчинку позаду нього, помовчав, а потім кивнув:

— Зачекайте хвилинку...

У їдальні директор Юань пив вино з інспектором та бібліотекарем. Почувши доповідь служника, його очі засяяли, і він несподівано запитав:

— Та дівчинка років семи-восьми? Вона прийшла з порожніми руками? Нічого не принесла?

Інспектор був його давнім другом і знав, що той ніколи не приймає подарунків, тому дуже здивувався такому запитанню. Це... це ж відверте вимагання подарунка! Що це за люди, які змусили старого друга поводитися так незвично? Бібліотекар теж здивовано подивився на директора.

Служник крадькома глянув на директора Юаня і тихо сказав:

— Дівчинка тримає кошик, накритий грубою тканиною, не знаю, що всередині.

Він подумав про себе, що ця сім’я виглядає дуже бідною, то що хорошого вони можуть принести? Може, кілька яєць, або трохи сушених овочів, максимум стару курку. Чого тут чекати?

Однак директор Юань, почувши це, ще більше зрадів, різко встав, пройшовся туди-сюди і голосно засміявся:

— Розумна дівчинка! Швидше, швидше! Нехай заходять!

Цянь Вень був дуже здивований, що директор особисто приймає їх. Що ж такого особливого в Сяо-Шитоу, що директор так його вподобав?

Проте Цянь Вень почувався дуже гордим, що завдяки цьому зміг наблизитися до трьох головних осіб академії, і вклонився кожному з них.

Директор Юань, побачивши, що він одягнений у форму академії, усміхнувся і кивнув:

— Ти учень початкового класу? Як тебе звати? Земляк Юй Фаня та його сестри?

Треба визнати, що пам'ять у директора Юаня була феноменальною: минуло стільки днів, а він чітко пам'ятав ім'я Сяо-Шитоу. Щодо того, що він знав, що Цянь Вень з початкового класу, то це не тому, що він пам'ятав його, а тому, що колір одягу учнів підготовчого, початкового, просунутого та вищого класів відрізнявся.

Одяг дітей підготовчого класу був темно-синього кольору, початкового — морського синього, просунутого — небесно-блакитного, а вищого — світло-місячного. Тому, глянувши на морсько-синій одяг Цянь Веня, директор одразу визначив його рівень.

На запитання великого вченого Юаня Цянь Вень відповідав з поклоном. Директор Юань, дивлячись на кошик у руках Сяо-Цао, недбало сказав кілька підбадьорливих слів, від чого Цянь Вень відчув себе неймовірно пошанованим.

Махнувши рукою, щоб відпустити Цянь Веня обідати, директор Юань усміхнувся до Сяо-Цао, як великий злий вовк, потер руки і сказав:

— Дівчинко, що в кошику? Мій живіт уже бурчить, швидше діставай...

Інспектор і бібліотекар перезирнулися і одночасно відвернулися — вони не знають цього типа, не знають...

— Пане директоре, у вас справді гострий ніс! Я сьогодні принесла свинячу голову і мариновану рибу, спробуйте, як вам на смак? — Сяо-Цао дістала з кошика дві тарілки ароматної тушкованої страви і поставила на стіл перед трьома керівниками академії.

— Тушкована свиняча голова? Улюблена страва Верховного Імператора? Чудово... Е! Ви двоє, ви ж казали, що наїлися? Якщо наїлися, то йдіть, швидше йдіть... — Директор Юань, як вовк, що захищає здобич, оберігав дві тарілки, принесені Сяо-Цао, і виганяв своїх старих друзів.

Інспектор і бібліотекар були його друзями багато років, тому знали його натуру. Подивившись на стіл, де їжа була майже неторкана, і на келихи, з яких зробили лише ковток вина, вони перезирнулися, гірко всміхнулися і мовчки встали — схоже, доведеться просити кухню подати нову їжу.

Вони глянули на бідно вдягнену Сяо-Цао і подумали: що такого хорошого могла принести ця бідна дівчинка, що їхній старий друг, який навіть нехтував стравами імператорських кухарів, так цим дорожить? Просто тарілка червоно-білого м’яса і кілька маленьких рибок, що виглядали розвареними. Хіба варто це так оберігати?

Інспектор і бібліотекар сіли за стіл неподалік і, попиваючи вино, спостерігали за діями і виразом обличчя директора Юаня. Вони побачили, як він спочатку взяв шматочок свинини зі шкіркою, поклав до рота, повільно пережовував і смакував. Його примружені очі і задоволений вираз обличчя свідчили про те, що страва йому дуже сподобалася.

Просто шматок свинини, що в ньому може бути такого смачного? Невже смакові рецептори старого друга притупилися і він став менш вибагливим? Потім вони побачили, як директор взяв маленьку рибку, розміром з долоню дитини. У такій маленькій рибці, мабуть, повно дрібних кісток? Їсти її, напевно, дуже незручно, цікаво, як він її їстиме.

Директор Юань, очевидно, теж мав такі побоювання, тому запитав щось у дівчинки, трохи повагався і відкусив шматок риби. Інспектор Мен і бібліотекар Яо, здавалося, відчули у себе в роті безліч дрібних кісток і почали прочищати горло.

Але їхній старий друг, директор Юань, чиї очі спочатку були широко відкриті, жуючи, повільно примружив їх. Такий вираз означав, що він насолоджується смаком.

Гм? Коли він їв рибу, чому не виплюнув жодної кістки? І не схоже, щоб він похлинувся? Невже ця риба без кісток? Ні, бібліотекар Яо, який виріс у селі, одразу впізнав, що страва зроблена з карася, у якого багато кісток, не може бути, щоб їх не було!

Що за магію застосувала ця дівчинка до директора, що він проковтнув навіть риб’ячі кістки, і на обличчі не було жодного сліду болю...

Бібліотекар Яо не всидів на місці! Ні, він мусить з’ясувати, в чому річ, інакше не зможе ні їсти, ні спати кілька днів!

Бібліотекар Яо в три кроки підійшов до столу директора Юаня і, поки той лагідно розмовляв із Сяо-Цао, несподівано схопив рибину і швидко запхнув її до рота.

Директор Юань завмер. Він знав бібліотекаря Яо майже п’ятдесят років і добре знав, що той дуже стриманий. Старий Яо, який походив з бідної родини, майже не мав вимог до їжі, аби лише наповнити шлунок.

Але сьогодні старий Яо розібрався, що маринована риба, яку принесла ця мала дикунка, — це делікатес, і, не дбаючи про гідність, почав відбирати їжу. Директор Юань, отямившись, обурився:

— Старий Яо! Це вже занадто, ти смієш красти мариновану рибу, яку мені принесла мала! Я... я... я з тобою поб'юся!!

Сказавши це, він поклав палички і кинувся на старого друга, який все ще жував його улюблену рибу. Бібліотекар Яо, тримаючи в роті рибу, кістки якої стали м'якими, руками теж не байдикував, постійно ухиляючись і відбиваючись від «атак» старого друга.