Золоті Поля

Юй Сяоцао підійшла, взяла батька за руку і твердо мовила:

— Дідусю, не те щоб ми не вірили вам! Ми не віримо їй!! Слова до справи не пришиєш, нехай вона напише розписку!!

Чжан-ши витріщила очі й уже хотіла щось заперечити, але Юй Хай зупинив її:

— Чи, може... ти вважаєш, що нам краще звернутися до управи?

Чжан-ши миттю здулася, наче проколота повітряна куля.

Юй Хан збігав додому, приніс папір та пензель, якими зазвичай вчився писати. Сяоцао диктувала, а Юй Хан записував: вони чітко перелічили всі злодіяння Чжан-ши, а наприкінці додали її обіцянку — віднині щиро розкаятися і більше ніколи не завдавати клопоту родині Юй Хая. Наостанок Чжан-ши змусили поставити відбиток свого пальця.

Чому писав саме Юй Хан? Причина була простою. Хоча Сяоцао швидше за всіх братів та сестер запам’ятовувала ієрогліфи, вона була занадто заклопотана, щоб тренуватися в каліграфії. Її письмо пензлем не було навіть просто охайним, ба більше — ієрогліфам завжди бракувало якихось рисок (вона ж писала спрощеними знаками, хіба ні?). Юй Хан же, як би сильно не втомлювався, щовечора прописував дві сторінки. У нього був хист, і завдяки старанності його письмо вже виглядало цілком пристойно.

Юй Сяоцао серйозно сховала цю розписку, що більше нагадувала зізнання у злочинах, і байдуже кинула Чжан-ши:

— Відтепер нехай наша сім’я і ви будемо наче незнайомці! Ми не будемо вас турбувати, але й ви не смійте втручатися в наше спокійне життя. Це межа терпіння мого батька. Якщо ви знову почнете витворяти щось подібне — зустрінемося в управі!

Юй Цайдє, яка знепритомніла біля дверей, уже опритомніла. Почувши вкотре перелік злочинів своєї матері, вона з плачем впала в обійми Чжан-ши. Стара міцно пригорнула доньку до себе і, дивлячись на білу людську постать — «привида», що ширяв під балкою, тремтячим голосом промовила:

— Я вже зізналася і поставила печатку... Хаю, хіба ти не маєш попросити свою матір піти геть?

Юй Хай із сумом у погляді подивився туди, куди вказувала Чжан-ши, але побачив лише порожнечу. Коли мати померла, він був лише таким, як зараз маленький Шітоу. Минуло понад двадцять років, і в його пам’яті лагідне обличчя матері поступово стерлося, наче затягнуте густою пеленою. Якби зараз він міг, як та Чжан-ши, хоча б на мить побачити матір, він би навіки закарбував її образ у душі. Але чому мати не з’являється йому? Може, вона гнівається на нього за те, що він понад двадцять років називав ворогом свою матір? Гіркі сльози тихо покотилися по його обличчю...

Тепла маленька долоня Сяоцао стиснула грубу руку батька, даруючи йому розраду та підтримку. Бачачи, як батько мовчки дивиться на балку і плаче, Сяоцао подумки зітхнула і мовила до Чжан-ши:

— Як кажуть: «Хто не чинить зла, тому не страшно, коли привид у двері постукає». Страх народжує привидів у твоїй голові — це лише твоє сумління гризе тебе за те, що ти скривдила мого батька та мою покійну бабусю. Якщо ти надалі дотримуватимешся обіцянки і не будеш нам шкодити, вірю, що моя бабуся виявить великодушність і дасть тобі останній шанс. Дам тобі пораду: Бог усе бачить, тож краще не роби лихого! Тату, ходімо додому!

З цими словами батько з дітьми вийшли з подвір’я під пронизливі крики Чжан-ши. Юй Хан та Сяоцао йшли обабіч Юй Хая. Сяоцао від початку й до кінця міцно тримала його за руку, даючи йому моральну підтримку — так само як батько ніколи не думав кидати її, коли вона вдавала хвору.

Відчуваючи важкий смуток батька, Сяоцао ще дужче зненавиділа Чжан-ши. Вона подумки звернулася до Маленького Божественного Каменя:

— Не можна просто так відпускати цю стару відьму. Якщо я не помучу її кілька днів, моє серце не заспокоїться!

«Добре, залиш це мені!» — Маленький Божественний Камінь, який теж ненавидів зло, із захватом готувався до справи.

Для Чжан-ши настали жахливі часи. Протягом наступного періоду вона майже не наважувалася заплющити очей. Бо як тільки вона засинала, перед нею поставала сестра Лю-ши з очима, налитими кров’ю, і мовчки, нерухомо дивилася на неї. Під таким моторошним поглядом заснути було неможливо, як би ти не старався. Через тривале безсоння Чжан-ши швидко змарніла: за кілька днів її волосся повністю посивіло, зморшок побільшало, мішки під очима обвисли ледь не до рота — вона постаріла років на п’ятнадцять і виглядала вкрай виснаженою. Але це було згодом.

— Цао-ер, скажи... моя мама гнівається на мене? Інакше чому вона не захотіла мені показатися? — Юй Хай зупинився, дивлячись на темні гори в місячному світлі, і нарешті порушив мертву тишу між ними.

Сяоцао поспішила відповісти:

— Ну що ви, тату! Може, бабуся просто картає себе. Вона ж колись повірила цій Чжан-ши, довіряла їй і залишила настанову дбати про вас та тітку. А та стара зрадила її довіру. Це все провина Чжан-ши, не коріть себе.

Юй Хай важко похитав головою і повільно промовив:

— Я такий нешанобливий син, що вже майже забув, як виглядала моя мама...

Не встиг він договорити, як на стежці перед ними з’явилася біла постать: спочатку туманна, вона ставала дедалі чіткішою. Це була жінка з ніжною усмішкою, на вигляд їй не було й тридцяти. Її чорне волосся було приховане під синьо-білою хусткою, а очі, що дивилися на Юй Хая, були сповнені любові та полегшення. Почулося тихе, протяжне зітхання: «Мій Хай-ер, як же тобі було важко...»

— Мамо... — прошепотів Юй Хай, захлинаючись від сліз. Образ матері в його голові вмить став чітким — саме такою вона була до того, як захворіла. В серці сина його мати була найкрасивішою, найніжнішою та найлюбішою жінкою у світі...

Цю постать бачив не тільки Юй Хай, а й Юй Хан та Юй Сяоцао. Сяоцао широко розплющила очі й подумки похвалила камінь: «Маленький Танюань, ти просто неймовірний!»

«Але... я ж нічого не робив? Що це за нечисть, зараз я з нею розберуся...» — золотаве кошеня біля її ніг настовбурчило шерсть на спині, а хвіст задрало догори, готуючись до бою.

Юй Сяоцао швидко нагнулася, схопила його за хвіст і притиснула малюка до себе. Неважливо, чи був цей привид витвором уяви Каменя, чи справжньою душею. Головне, що від постаті не віяло злом, а серце її батька нарешті отримало те, чого йому так бракувало. Цього було достатньо...

— Мамо, мамо... пробач своєму синові, у-у-у... — Юй Хай, якому було вже під тридцять, стояв на колінах посеред гірської стежки і плакав, як дитина, що загубилася.

Постать із болем дивилася на сина, і вітер доніс її тихий голос: «Ні, це я не розгледіла людину, прирікши вас із сестрою на муки...»

— Мамо... ваш син був безсилий, я не зміг завадити їм видати сестру заміж так далеко... — згадавши, як його чотирнадцятирічну сестру віддали за вдівця за сотні верст, Юй Хай знову відчув ту безпорадність, і сльози знову застелили йому очі.

Жінка, ніби не в силах витримати цього горя, ...підпливла до Юй Хая і легенько поклала свою майже прозору руку йому на голову, лагідно мовивши: «Не карай себе. Хоч ті краї і суворі, твій зять добре ставиться до сестри, вона зараз живе непогано... У мене лишилися тільки ви двоє, мої рідні, ви маєте бути щасливими!»

Юй Хай з любов’ю дивився в ніжні очі матері й тихо відповів:

— Мамо, я обіцяю! Зараз ми живемо добре, і за кілька днів я заберу сім’ю сестри до нас. Будемо жити поруч і допомагати одне одному.

Жінка ніби замислилася на мить, а потім кивнула: «У твого зятя вже майже не лишилося рідних, тож переїзд — це добре. Але треба, щоб сестра і зять самі погодилися... Роби, як знаєш, Хаю. Ти завжди був розсудливим, я спокійна за тебе».

«Господарко, пусти мене! Ця душа померла несправедливо, вона не змогла переродитися і стала блукаючим привидом. З часом вона може накопичити образу і стати злим духом, що шкодить людям. Я маю допомогти їй, щоб вона знову увійшла в цикл переродження — це єдиний правильний шлях». Золотаве кошеня, бачачи, що дух не має злих намірів, уже не було таким войовничим. Але воно шукало спосіб розв'язати проблему раз і назавжди.

Здавалося, жінка почула думки Каменя, бо перевела погляд на Сяоцао. Хоча дівчинка вперше стикалася з містикою, лагідний погляд і поведінка жінки змушували забути, що перед нею лише дух.

Постать невагомо підлетіла до Сяоцао. Бачачи, що дівчинка не боїться і дивиться на неї чистим поглядом, вона ніжно всміхнулася. Тоді в голові Сяоцао пролунав голос: «Дитино, ким би ти не була і звідки б не прийшла — прошу тебе, май добре серце і живи за мою бідолашну онуку!»

Юй Сяоцао здригнулася, її погляд став сповнений подиву та остраху: вона... як вона дізналася, що я — не справжня Сяоцао?

Жінка тихо зітхнула: «Не бійся, дитино! Всі ці роки я була поруч і бачила все, що відбувалося в домі. Коли моя бідолашна онука розбила лоба, я на власні очі бачила, як її душу забрав провідник у підземний світ, і так само чітко бачила, як ти, душа з іншого світу, відродилася в її тілі. Твоя душа біла-біла, в ній немає жодної краплі зла, тому я не стала тобі заважати. І слава Богу, що не стала. Дякую тобі за все, що ти зробила для цієї сім’ї...»

«Оце так! Добре, що вона не втрутилася, бо від твоєї душі й попелу б не лишилося. Тоді в мене було замало сил, їх вистачило тільки на перенесення крізь простір, тож якби вона напала — я б не зміг тебе захистити!» — Маленький Божественний Камінь відчув справжній острах.

Юй Хай побачив, що дух його матері зупинився перед донькою, а в очах дівчинки з’явився страх. Цей неймовірно турботливий батько миттю підійшов, обняв доньку за худенькі плечі й заспокоїв:

— Цао-ер, не бійся, це твоя бабуся, рідна бабуся! Вона ніколи тебе не скривдить!

Голос жінки в голові Сяоцао продовжував: «Твій батько каже правду. Раз волею долі ти переродилася в тілі моєї онуки, то я тепер і твоя бабуся теж. Я не заважала тобі тоді, тож і тепер нічого не вчиню».

Тоді жінка промовила вголос, так щоб чули всі троє:

— Сяоцао, ти чудова дитина, бабуся має тобі подякувати...

Юй Хай поспішив додати:

— Так, мамо! Якби не Сяоцао, наша сім’я досі б голодувала! Наша Сяоцао — справжня благословенна дитина, якій сам Бог багатства дає поради!

Жінка з усмішкою кивнула, і її голос знову зазвучав лише в голові Сяоцао: «У тебе є божественний предмет, який може допомогти мені увійти в цикл переродження. Мої земні справи закінчені, мені час іти...»