Золоті Поля

"Тсс — тихіше, щоб ті охоронці не почули!" — серед жителів села Дуншань мало хто не знав принца Яна; хтось стишеним голосом і з ноткою гордості пояснював сусідам: "Той знатний пан — це принц, справжній родич імператора. Якщо йому не догодити, можуть відрубати голову!"

Житель іншого села, почувши це, злякано втягнув голову в плечі і сховався в натовпі, не сміючи вимовити ні слова. Один із селян, що був у добрих стосунках із родиною Юй, тихо запитав Юй Цзяна: "Цзяне, я чув, що вашу кукурудзу зібрали раніше; чи не вплине це на врожайність? Принц не розсердиться через це на родину Хая?"

Юй Цзян з тривогою подивився на охоронців, що стояли перед ворітьми, похитав головою і стурбовано відповів: "Я й сам не знаю! Принц досить прихильно ставиться до родини мого другого брата. Кукурудза до лиха росла добре, і це не через чиюсь помилку, тож, сподіваюся, великих неприємностей не буде".

Джу Джуньян зайшов у двір і завмер, побачивши землю, вкриту жовто-золотими качанами кукурудзи. Двір родини Юй був досить великим, і те місце, де раніше вирощували овочі, тепер розчистили і заповнили качанами кукурудзи для сушіння. Кожна кукурудзинка була повною, більшою за насіння, яке він привіз з-за океану, а колір — яскравішим.

Члени родини Юй сиділи кружком, усміхаючись і розмовляючи, водночас лущачи кукурудзу. Серед них була і Юй Цао; її усмішка була сліпучою, мов літнє сонце. Її білі руки тримали очищений качан в одній руці та повний у другій: вона терла їх один об одного, і золотисті зерна зі шурхотом сипалися в кошик перед нею.

Коли Джу Джуньян прибув, у нього на серці наче лежав важкий камінь, але цієї миті він раптом зник. Він перевів погляд із сяючої дівчини на кукурудзу, що сушилася у дворі, і помітив кількох тварин, що стрибали поміж качанів, ганяючись за сараною, яка час від часу там сідала. У щілинах між кукурудзою валялося чимало мертвих комах — невже це ці коти й собаки їх перекусили? У родині Юй не тільки люди працьовиті, а й тварини не пасуть задніх. Зачекайте, хіба то не козуля? Хіба козулі не їдять траву? Чому вона, як коти й собаки, ганяється за сараною і кусає її?

"О? Принцу, ви повернулися зі столиці?" — Юй Цао підняла голову і, побачивши Джу Джуньяна, який неквапливо крокував двором, привітно гукнула. Інші члени родини Юй поспішили вклонитися принцу.

Джу Джуньян сказав "не потрібно формальностей", дозволивши їм повернутися до своїх справ. Він залишив біля себе лише Юй Цао і мимохідь запитав: "Коли це ти завела ще двох собак? Виглядають як суміш вовка та собаки..."

Юй Цао, звісно, не стала говорити йому, що чорне і біле малята — це чистокровні вовченята. Вона знизала плечима і сказала: "Кілька днів тому знайшла в лісі. Тоді вони тільки розплющили очі, і мені здалося, що вони дуже бідні; це ж усе-таки живі істоти, тому я принесла їх додому".

Джу Джуньян подивився на неї і беземоційно сказав: "Схоже, мої хвилювання були марними! У рік лиха люди ладні повирізати всю худобу, боячись витратити зайве зерно. А ти, навпаки, ще й підбираєш тварин — мабуть, у вас удома стільки зерна, що немає куди його дівати, еге ж?"

Юй Цао давно звикла до його холодного вигляду і з усмішкою відповіла: "Двоє маленьких цуценят, скільки вони там з'їдять? Ці малята вже знають, як ловити сарану для їжі, і навіть вибирають ту, що з ікрою — дуже розумні! Принцу, а яка ситуація в столиці?"

Джу Джуньян згадав про кукурудзяне листя на експериментальному полі, яке було суцільно в дірках від укусів, зітхнув і сказав: "Нашестя сарани там не таке сильне, як тут, але шкоди все одно завдало! Кукурудза якраз була на важливому етапі наливання зерна, тож посуха разом із сараною точно призведуть до зменшення врожаю... Ваша кукурудза не постраждала від сарани?"

Юй Цао прикрасила історію, яку її батько розповідав сільському старості, і переказала її принцу Яну: "Коли мій батько носив воду на гору для поливу, він зустрів ворожбита, який назвав себе напівбезсмертним. Той навіщував, що через два дні станеться лихо, але не уточнив, яке саме. Ми подивилися, що кукурудза майже готова до збору, і якби справді сталося лихо, то вся наша праця пішла б намарне. Тому ми вирішили повірити в це і працювали вдень і вночі, щоб зламати всю кукурудзу. На щастя, ми добре за нею доглядали; вона постояла кілька днів, і, здається, врожай не надто постраждав!"

Джу Джуньян не став розпитувати про так званого напівбезсмертного; він подивився на неї зі схваленням в очах, повільно кивнув і сказав: "Ви вчинили правильно! Трохи менший урожай — це краще, ніж зовсім нічого! А що з картоплею, ви встигли її зібрати?"

"Зібрали, зібрали! Уся в східному крилі!" — Юй Цао повела його до східної кімнати. У будинку родини Юй були скляні вікна, кожна кімната мала багато вікон, тож коли двері відчинили, всередині не було темно.

Коли Джу Джуньян побачив гори картоплі, найменша з яких була розміром із кулак дорослого чоловіка, його звичне беземоційне обличчя видало хвилювання: "Наскільки я пам'ятаю, ми посадили лише один му картоплі? З одного му зібрали стільки?"

Юй Цао подумки реготала: "Хіба це багато? У погребі західного двору ми ще багато приховали!" Проте зовні вона серйозно кивнула і сказала: "Так! Картопля — дуже врожайна культура. З одного му, мабуть, вийшло щонайменше п'ять-шість тисяч цзінів!"

Управитель Лю, що стояв за спиною господаря, від подиву не міг закрити рота: врожайність з одного му понад п'ять тисяч цзінів? Це ж більше, ніж у батату! І це вирощено на не надто родючому піщаному ґрунті; якби садити на родючій землі, чи не була б врожайність ще вищою? Якби імператор про це дізнався, він би точно дуже зрадів! Імператор усі ці роки шукав високоврожайні культури, щоб народ міг наповнити свої шлунки і жити в мирі. З високоврожайною картоплею, а ще з кукурудзою, що сушиться у дворі, мрія імператора має всі шанси здійснитися.

Джу Джуньян нахилився, підняв картоплину розміром із долоню, довго її роздивлявся, а потім запитав: "Ти знаєш, як їсти цю картоплю? Так само варити, як батат?"

Юй Цао трохи подумала і нечітко відповіла: "Мабуть, можна? Але картопля не має яскраво вираженого смаку, вона досить прісна, тому краще їсти її з сіллю або цукром. Проте в роки лиха нею можна чудово втамувати голод. До того ж, від неї не пече в шлунку, як від батату, якщо з'їсти забагато."

"Звідки ти це знаєш? Ти що, потайки їла?" — чарівні очі Джу Джуньяна злегка скосилися на неї, але в них не було й краплі докору.

Юй Цао сухо засміялася і сказала: "Під час копання картоплі багато з них пошкодилися, і, щоб вони не зіпсувалися, я спробувала приготувати з них кілька страв. На смак вийшло непогано. Принцу, може, сьогодні на обід я приготую для вас картопляний бенкет?"

"Добре, що в тебе хоч трохи совісті є!" — Джу Джуньян подивився на повну кімнату картоплі, в його очах майнула ледь помітна усмішка; він глянув на Юй Цао і сказав: "Я беру відповідальність на себе: десята частина картоплі в цій кімнаті належить родині Юй. Їжте, як вам заманеться! Не треба робити це потайки!"

"Хай живе принц——" — крик Юй Цао щойно вирвався з уст, як управитель Лю, що невідомо звідки з'явився поруч, затулив їй рота рукою. Вираз обличчя принца Яна також миттєво змінився.

Управитель Лю розлючено і стишеним голосом прошипів: "Ти хочеш убити нашого принца? Хіба можна розкидатися такими словами, як 'хай живе'? Якщо хтось із злими намірами це почує і звинуватить нашого господаря в підготовці до заколоту, ти зможеш за це відповісти?"

Юй Цао тільки тепер згадала, що в давнину "хай живе" (ваньсуй) було зверненням виключно до імператорів, і його не можна було використовувати як синонім до "ура", як у її минулому житті. Вона також усвідомила серйозність ситуації, її обличчя почервоніло, а на очі навернулися сльози: "Принцу, я не навмисне. Я просто дуже зраділа, так зраділа, що сама не зрозуміла, що сказала! Що ж тепер робити? Я звичайна людина, помру то й помру, але чи не накличу я біду на вас, принцу?"

Джу Джуньян подивився назовні; голос Юй Цао був не дуже гучним, і, зважаючи на реакцію членів родини Юй, які продовжували лущити кукурудзу у дворі, здавалося, що вони не звернули на це уваги. Ворота двору були досить далеко, а охоронці зовні були його довіреними особами. Він кинув погляд на управителя Лю, наказуючи йому перевірити територію навколо, щоб переконатися, що немає сторонніх.

Управитель Лю кинув на Юй Цао такий погляд, ніби збирався її з'їсти, розвернувся і пішов виконувати наказ.

Джу Джуньян, дивлячись на перелякану Юй Цао, яка вже зблідла, відчув, як вираз його обличчя мимоволі пом'якшився, а слова докору перетворилися на втіху: "Я вірю, що ти це сказала ненавмисно. Але надалі будь дуже обережною зі словами, не всі такі поступливі, як я! Якби ти сказала такі бунтівні слова в столиці, це б призвело до конфіскації майна та страти!"

Юй Цао, ковтаючи сльози, закивала і, шморгаючи носом, сказала: "Я зрозуміла! Більше ніколи не буду згадувати ці два слова."

Джу Джуньян рідко бачив її такою слухняною, як кроленя; зазвичай на кожне його слово в неї було кілька заперечень. Дивлячись на таку жалюгідну і слухняну Юй Цао, холодний принц раптом знайшов настрій пожартувати з нею: "Не те щоб зовсім не можна було їх вимовляти, все залежить від того, перед ким. Якщо зустрінеш імператора, ці два слова можна казати."

Юй Цао ще не висушила сльози, як знову почала сперечатися: "Я звичайна простолюдинка, звідки в мене можливість зустріти імператора? Ви — найзнатніша людина, яку я коли-небудь бачила... А ні, зачекайте, здається, раніше, коли імператор на покої подорожував інкогніто, я готувала для нього їжу!"

Джу Джуньян згадав про свого дідуся-імператора, який ніколи не припиняв говорити про смачну їжу, і не знав, що на це відповісти. Минулого разу, коли він повернувся до столиці, дідусь-імператор спеціально прийшов до нього додому, щоб попросити свинячу голову та свинячі вуха, які готувала дівчина з родини Юй. Він ще й скаржився, що в столичному ресторані Чженьсю готують не так, як треба, і лише страви Юй Цао припадають йому до смаку.

Коли дідусь почув, що він не привіз їжі через спеку, цей гурман-імператор почав кричати, що хоче поїхати в село Дуншань, бо вже давно не їв селянської їжі від дівчини з родини Юй і дуже за цим скучив. Зрештою, лише після того, як його двоюрідний брат-імператор довго його вмовляв і пообіцяв "знайти можливість викликати дівчину з родини Юй до столиці, щоб вона приготувала великий стіл смачних страв", він нарешті заспокоївся.

Дідусь-імператор був уже у поважному віці, і імператор боявся, що його здоров'я не витримає постійних подорожей туди-сюди, тому не хотів, щоб він перевтомлювався, і залишив його відпочивати в імператорському саду.

Але дідусь-імператор постійно повторював: "Життя — це рух!" Він ніколи не міг всидіти на місці, через що його діти та онуки завжди були як на голках. Кажуть, що кілька днів тому, якби імператор не виявив цього вчасно, дідусь-імператор уже б втік на кордон до генерала Чжао, щоб влаштувати якісь військові навчання.