Золоті Поля

Його син, маленький Доудоу, навпаки, їв з великим задоволенням. Паста з сарани, яка стояла перед ним, була спеціально приготована Цао для дітей: вона не додавала перцю, а натомість поклала трохи цукру, тож солонуватий смак мав легку солодкість, яка дуже подобалася малюкам. З цією пастою Доудоу з’їв великий шматок млинця і, коли настав час йти, його живіт був настільки повним, що він ледве переставляв ноги, тож матері довелося нести його на руках.

Повернувшись додому, Юй Бо вибухнув гнівом на матір, скаржачись, що він так тяжко працював у префектурному місті, а вона лише тягнула його назад. Тепер у принца склалося про нього вкрай погане враження, і навіть якщо він складе іспит, йому буде дуже важко знайти таку могутню опору, як маєток принца Цзіна. Сказавши це, він розридався, мов дитина.

Пані Чжан зовсім розгубилася. Вона хотіла допомогти синові, але її хитрощі обернулися проти нього самого. Дивлячись на молодшого сина, який плакав без упину, її очі теж почервоніли. Вона тупнула ногою і сказала: "Мати піде до принца просити вибачення, скажу йому, що це все була моя ідея і що це я втягнула тебе в неприємності! Навіть якщо доведеться стати на коліна, я змушу принца змінити свою думку про тебе!"

Пані Чжао поспішила зупинити свекруху, обурюючись у душі і подумки проклинаючи цю недолугу помічницю. Проте вголос їй довелося лагідно та розсудливо вмовляти її: "Мамо, будь ласка, не втручайтеся більше, залиште чоловікові хоч якийсь вихід!"

"Що ти таке кажеш, я ж хотіла допомогти Сяобо..." — пані Чжан витріщила почервонілі очі і люто зиркнула на невістку.

Пані Чжао, побачивши густий бруд у куточках очей своєї сільської свекрухи, поспішно відвела погляд, але продовжувала переконувати: "Мамо, по принцу видно, що він не піддається ні на м'які, ні на жорсткі вмовляння. Якщо ви станете перед ним на коліна і відмовитеся вставати, він не лише не пожаліє вас, а й подумає, що ви його шантажуєте. Боюся, що це матиме лише протилежний ефект."

Пані Чжан миттєво знітилася: "То... що ж тоді робити! Невже дозволити йому так і надалі мати хибну думку про нашого Сяобо!"

Пані Чжао була донькою сюцая, виросла в освіченій сім'ї і не була позбавлена розуму. Поміркувавши, вона сказала: "Зараз єдиний вихід — нічого не робити! Нехай ця справа потроху забудеться, а чоловік зможе показати свої найкращі сторони, коли відвідуватиме свекра. Час покаже, хто є хто, і тоді принц обов'язково змінить свою думку про нього! Чоловіче, зараз для тебе найважливіше — закритися вдома і вчитися. Якщо наступного року ти отримаєш перше місце на іспиті, принц неодмінно подивиться на тебе іншими очима!"

Юй Бо витер сльози з куточків очей, шморгнув носом і з вдячністю подивився на пані Чжао, сказавши: "Моя дружина справді має рацію! Так, принц теж казав, що найголовніше — це справжні знання і таланти. Наступної весни я обов'язково отримаю гарний результат на іспиті, щоб довести свої здібності!"

З того часу Юй Бо зачинився вдома, важко навчаючись; окрім їжі та сну, він не випускав з рук книжки ні на хвилину.

Пані Чжао була жінкою з деякою хитрістю. Помітивши, що діти другого дівера досить прихильні до маленького Доудоу, вона почала що два-три дні брати сина в гості до його сім'ї.

Маленькому Доудоу теж дуже подобалося бувати в домі другого дядька. Кожного разу, коли вони приходили, сестра Цао пригощала його смачненьким: то тарілкою ароматної смаженої сарани, то запеченим солодким бататом, то вареною кукурудзою, а іноді — жменею солоного насіння соняшника.

Насіння соняшника принц Ян також привіз із-за океану і дав Юй Цао кілька зернят, які вона посадила під стіною на задньому дворі. Коли настало нашестя сарани, Юй Цао за допомогою Каменя, що латає небо, прискорила їхнє дозрівання і, висушивши, отримала чотири-п'ять цзінів насіння. Залишивши частину для посіву, решту вона поступово смажила і роздавала як ласощі. Пані Лю, скуштувавши смаженого насіння, заховала два цзіні, сказавши, що притримає їх до Нового року, щоб пригощати гостей.

Пані Чжао чудово володіла голкою і ниткою; вишиті нею квіти та рослини виглядали як живі. Вона подарувала Лянь і Цао по хустинці. Лянь тоді почала просити тітку навчити її вишивати, але оскільки вона щодня рано йшла з дому і пізно поверталася, час на навчання в неї був лише ввечері. Тож пані Чжао щовечора приходила на годину і терпляче навчала Лянь вишивати.

Родина Юй не дозволяла їй навчати задарма. Оскільки Лянь закривала свою ятку пізно, родина Юй вечеряла пізніше, ніж більшість людей у містечку. Коли пані Чжао приходила з Доудоу, вони якраз встигали на вечерю родини Юй, тож мати з сином відтоді почали вечеряти в них.

Спочатку пані Чжао тактовно відмовлялася, відмовляючись тим, що вони вже поїли. У пані Чжан, як і в більшості селян Дуншань, їли двічі на день: перший раз о дев'ятій-десятій ранку, а другий — о третій-четвертій годині дня. Коли родина Юй вечеряла в старому будинку, було вже після сьомої вечора. Тому, коли вона казала, що вже поїла, це було правдою.

Юй Цао давно вже випитала у маленького Доудоу, о котрій годині вони вечеряють і що саме їдять. Вечеря, яку готувала пані Чжан, складалася лише з миски рідкої каші та невеликої тарілочки солоних овочів на кожного. Поївши о третій-четвертій годині, до сьомої вечора вони вже давно все перетравлювали. Тому маленький Доудоу, дивлячись на млинці, в яких було багато білого борошна і мало грубого, та на різні смачні страви, вже давно пускав слинку.

Юй Цао знала вдачу пані Чжао: вона не була такою любителькою наживатися за чужий рахунок, як пані Лі, тому Цао не відчувала до неї жодної неприязні. Білосніжний і пухкий Доудоу вже змарнів і став схожим на стеблинку квасолі, що викликало в неї жаль. Як би важко не було, не можна змушувати страждати дітей, чи не так?

Тому Юй Цао почала її вмовляти: "Тітко, ви навчаєте нас рукоділлю, тож ви вже наполовину наша вчителька. Пригостити вчительку вечерею — це обов'язок учениці. Будь ласка, не відмовляйтеся більше. Якщо ви й далі будете такою ввічливою, нам з Лянь буде незручно турбувати вас."

Пані Чжао не змогла відмовитися, тому разом із сином сіла за стіл і трохи поїла. Наступного дня вона прийшла на півгодини пізніше, маючи намір дочекатися, поки родина Юй закінчить вечерю.

Але хто б міг подумати, що як тільки вона увійде у двір, Юй Цао погладить свій живіт, який вже бурчав, і скаже: "Тітко, чи не могли б ви наступного разу приходити раніше? Ми чекали на вас так довго, що ледь не знепритомніли від голоду."

Побачивши, що родина Юй справді щиро хоче пригощати її вечерею, пані Чжао з вдячністю погодилася. Повечерявши з ними кілька разів, пані Чжао по-новому оцінила статки родини другого дівера.

Тільки-но переживши нашестя сарани, усі родини затягували паски, намагаючись заощадити на всьому, особливо на вечері. Оскільки після їжі всі лягали спати і не було потреби у важкій фізичній праці, більшість людей задовольнялися рідкою кашею.

Проте в родині Юй Хая щодня можна було наїстися млинцями досхочу, і завжди подавали щонайменше чотири страви і один суп. Крім того, у млинцях було багато білого борошна і мало грубого, а іноді готували локшину з чистого білого борошна. Кожні кілька днів на столі з'являлося кілька тарілок м'яса, яке, як казали, було з дичини, впольованої принцом Яном. То м'ясо дикого кабана, то вовче м'ясо, то заєць чи фазан.

Півмісяця потому худеньке личко її сина округлилося, і він став набагато життєрадіснішим. Тепер їй не треба було вести його за руку; він сам рано-вранці біг до будинку другого дядька, щоб разом із братами Шітоу та Фан Піном ловити коників для курей, збирати равликів, щоб потім їх підсмажити, або йшов із сільськими дітьми на море збирати мушлі. Навіть уві сні він кричав: "Брате Шітоу, я знайшов молюска..."

Хоча син і засмаг, його здоров'я зміцніло, а апетит покращився. Заради нього вона не соромилася щовечора приходити до другого дівера на вечерю. Сім'я другого дівера була дуже щедрою, і найчастіше вони ще й давали їй щось із собою для чоловіка, але з однією умовою: це мало потрапити лише до шлунків їхньої сім'ї з трьох осіб.

Пройшов місяць, і всі троє трохи погладшали, а їхній вигляд значно покращився. Пані Лі, помітивши це, почала у дворі вигукувати образи, натякаючи на них: "Деякі люди виглядають такими шляхетними, а виявляється, теж уміють підлабузнюватися та лизати п'яти! Тягнуть додому все, що інші не доїли, хоч би воно і смерділо!"

Хоча пані Чжан і мала певні претензії до того, що пані Чжао постійно бігає до старого будинку, але кожного разу та приносила щось смачненьке для сина. Бачачи, що син трохи набрав ваги, вона закривала на це очі. Якщо хтось готовий допомогти їй годувати сина й онука, а вона при цьому нічого не втрачає, то чому б і ні?

Почувши уїдливі слова пані Лі, пані Чжан крикнула їй у відповідь: "Якщо маєш здібності, йди і ти підлабузнюйся! Але тебе ж навіть на поріг не пустять, виженуть геть. Якщо не вмієш, то не галасуй тут даремно!"

Пані Лі замовкла. Слова свекрухи були правдою. Відколи минулого року вона посеред ночі пробралася на кавунове поле Юй Хая, знищила багато нестиглих кавунів і потоптала розсаду, у старому будинку родини Юй їй більше не були раді. Іноді, коли вона мала нахабство прийти туди, щоб вирвати трохи цибулі чи зірвати овочів, її безжалісно виганяла та гостра на язик Юй Цао. Відколи свекруха та свекор розірвали шлюб, і їхня сім'я розірвала зв'язки зі старим будинком, вона взагалі втратила будь-яку надію поживитися за їхній рахунок навіть на копійку.

Щовечора, коли вона крадькома через щілину у дверях бачила, як пані Чжао приносить страви, вона не могла стримати слини і подумки проклинала родину Юй Хая за їхню корисливість і схильність підлещуватися до третього брата. Мабуть, вони думають, що коли третій брат стане великим чиновником, вони теж зможуть скористатися його славою! Але що толку з лайки? З її чоловіком, з якого і слова не витягнеш, їй залишалося лише спостерігати, як інші насолоджуються смачною їжею.

Саме тоді, коли більшість сімей у селі Дуншань перейшли на один прийом рідкої каші на день, і за кілька днів багато хто міг би почати голодувати, з пристані надійшла надихаюча новина — флот, який вирушив на південь за дешевим зерном, повернувся!!

Отримавши звістку, принц Ян миттю вирушив на пристань, щоб узяти ситуацію під свій контроль. Його охоронці вже давно були готові до будь-яких несподіванок, щоб запобігти заворушенням серед голодних людей під час боротьби за зерно.

Суддя Фан разом із місцевими солдатами також допомагав підтримувати порядок. Будівництво порту вже було здебільшого завершене, тому вантажники на пристані перенесли зерно до щойно збудованих крамниць, і наступного дня магазини відчинили свої двері для продажу.

Іншу партію зерна солдати перевезли на склади управління в містечку, готуючись одночасно відкрити продаж у Тангу та порту. Ціни на зерно були встановлені майже на тому ж рівні, що й до лиха: грубе зерно — п'ять вень за цзінь, очищене — десять вень за цзінь. Зерно продавалося суворо за тією ціною, за якою було закуплене; транспортні витрати та зарплати працівникам повністю взяв на себе уряд.

Коли новина поширилася, багато селян з інших сіл приїхали ще вночі і вишикувалися в довгі черги перед крамницями. Завдяки своїм зв'язкам із принцом, родина Юй із села Дуншань отримала цю звістку першою, тому вони змогли зайняти місця на початку нескінченно довгої черги.

Флот із сотень кораблів привіз стільки зерна, що його вистачило б для всіх постраждалих у зоні лиха, тому обмежень на купівлю не було. Деякі сім'ї, які відчули страх перед голодом, вирішили запастися зерном на майбутнє і витратили всі свої заощадження на дешеве зерно.