Золоті Поля

Біженці в таборі, побачивши, як до них широким кроком із схвильованим обличчям наближається чоловік, схожий на багатого пана, а за ним біжить маленька дівчинка, ніжна, мов лялечка, почали розступатися, боячись ненароком образити знатних осіб. Лише коли батько з донькою пройшли повз, вони почали пошепки гадати, що ж сталося.

Почувши голос молодшої доньки, Юй Хай змусив себе зупинитися. Він обернувся, взяв за руку Сяоцао, яка щойно його наздогнала, і знову попрямував до тієї знайомої фігури.

— Тату? Кого ти побачив? Невже це моя старша тітка? — Від початку зими батько постійно згадував про старшу тітку, яка жила в зоні лиха на північному сході. Вони не знали, що там відбувається. До Тангу вже давно прибували біженці, але від старшої тітки не було жодної звістки.

Юй Хай тримав маленьку ручку доньки. Хоча він дуже поспішав, але сповільнив крок, щоб підлаштуватися під її ходу. Чим ближче вони підходили до тієї худенької фігури, тим сильніше Сяоцао відчувала, як тремтить рука її батька.

— Батьку наших дітей, час пити кашу. У Тангу каша набагато густіша, ніж в інших місцях, у ній чимало рису! — Юй Цайфен обережно допомогла підвестися чоловікові, який лежав на соломі і був настільки худим, що ледве нагадував людину. У її усмішці була глибока ніжність.

Чоловік зайшовся сильним кашлем. Його виснажене обличчя почервоніло так, ніби йому от-от забракне повітря. Кілька сімей біженців, що були поруч, злякавшись, що в нього сухоти (туберкульоз), відсунулися подалі.

Коли чоловік нарешті заспокоївся і зробив кілька важких вдихів, він кволим голосом сказав:

— Я не голодний, з'їжте її ви з дітьми!

Юй Цайфен вперто похитала головою і тихо відповіла:

— Діти стоять у черзі за своєю порцією! Доїхати до Тангу — це майже те саме, що доїхати додому. З'їж цю кашу, щоб у тебе з'явилися сили, і завтра ми вирушимо до села Дуншань.

Чоловік облизав потріскані до крові губи і з легким зітханням промовив:

— Це все через мене, я став тягарем для вас. Якби не моє лікування, тобі не довелося б терпіти стільки страждань. Я бачу, що моя хвороба вже невиліковна. Якщо я з'їм цю кашу — це буде лише марна трата їжі, краще з'їж її ти. Діти ще малі, твоє здоров'я теж не можна підривати...

— Що ти таке кажеш!! Це просто застуда (фен-хань), просто в дорозі умови були погані, тому лікування затягнулося. Коли повернемося до села Дуншань, позичимо в батька трохи грошей і знайдемо лікаря з «Тунженьтана» (Відома аптека/клініка)... Кажуть, що лікар Сунь з «Тунженьтана» в місті — справжній майстер, його майстерності вистачило б навіть для роботи імператорським лікарем. Він обов'язково тебе вилікує! А тепер швидко їж кашу!! — Очі Юй Цайфен зволожилися, і вона вдала з себе сувору.

Чоловік був на кілька років старший за неї і був удівцем. Коли вона тільки-но вийшла за нього заміж, через свій сильний характер довго не була з ним привітною. Проте чоловік мав дуже добру вдачу; він терпляче ставився до її примх і балував її, немов доньку. Хоча спочатку вона була незадоволена цим шлюбом, згодом його щирість розчулила її, і вона всім серцем присвятила себе сімейному життю з ним. П'ятнадцять років вони були опорою одне для одного. Покладатися на нього і вірити йому стало для неї звичкою. Зараз вона навіть не могла уявити, як житиме, якщо його не стане...

Дивлячись на безпорадний і розгублений погляд дружини, чоловік відчув гострий біль у серці, який був сильнішим за біль від самої хвороби. Він видавив із себе усмішку і сказав:

— Добре! Я з'їм кашу! Ми вже дійшли до самого порогу дому, я мушу витримати! Я справді не можу залишити вас чотирьох...

— Не кажи нічого, їж... — Юй Цайфен витерла очі, зачерпнула ложку каші, обережно подула на неї і піднесла до губ чоловіка. Чоловік узяв кашу в рот і з зусиллям проковтнув.

Юй Хай та Юй Сяоцао здалеку спостерігали за цією сценою. Їхні серця переповнювали змішані почуття. У цей момент повз них пройшли троє дітей із мисками каші. Найстарший хлопчик радісно сказав:

— Тату, мамо! Ті, хто тут роздають кашу, справді хороші люди: нам, дітям, теж налили повні миски! Цих трьох мисок вистачить на всю нашу сім'ю!!

Одна з дівчаток, приблизно того ж віку, що й Сяоцао, побачивши, що батько з'їв пів миски каші, радісно всміхнулася:

— Тато сьогодні виглядає краще! І апетит з'явився! Мамо, тато скоро одужає?

Юй Цайфен, продовжуючи годувати чоловіка, відповіла:

— Завтра, коли ми зустрінемо вашого дядька, тато зможе поїхати до міста лікуватися. Лікарі в місті дуже хороші, вони обов'язково вилікують тата!

Наймолодший із трьох дітей, маленький хлопчик, наївно запитав:

— Мамо, а коли тато одужає, нам більше не доведеться жебракувати?

У Юй Цайфен защеміло в носі, і вона рішуче кивнула:

— Коли тато одужає, він зможе знайти роботу в місті. Ваш тато такий здібний, він точно зможе прогодувати нашу сім'ю з п'яти осіб!

— Ура!! Нас більше не будуть називати «маленькими жебраками»! Мамо, Сяопін не жебрак, старший брат сказав, що ми просто тимчасово в біді, і що потім усе буде добре! — Маленький хлопчик своїми великими очима, дуже схожими на очі Юй Цайфен, наївно і серйозно сказав це.

Побачивши цю сцену, Юй Хай не зміг стримати сліз. Він швидко підійшов ближче і голосно покликав:

— Сестро!!

Рука Юй Цайфен, що тримала миску з кашею, сильно здригнулася. Здавалося, вона не могла повірити своїм вухам. Вона повільно повернула голову і, побачивши Юй Хая, її губи затремтіли так, що вона не могла вимовити й слова.

— Сестро! — Юй Хай одним стрибком кинувся до неї і міцно обійняв Юй Цайфен, від якої залишилися лише шкіра та кістки. Сльози, що довго стояли в його очах, нарешті покотилися по щоках.

— Сяохай? Це ти, Сяохай? — Юй Цайфен усе ще не могла повірити, боячись, що це лише сон. Протягом усієї цієї довгої подорожі її підтримували дві речі: діти і цей молодший брат, якого вона не бачила понад десять років.

— Сестро, це я! Це твій Сяохай!! Сестро, як же ти настраждалася!! — Юй Хай, обіймаючи сестру, плакав, мов дитина.

Сестра була старшою за нього лише на три роки. Коли померла їхня мати, вона, стримуючи власне горе, обіймала його так само міцно, як він її зараз, і втішала його. Коли пані Чжан під приводом нестачі їжі обділяла їх харчами, сестра не раз віддавала йому частину своєї мізерної порції. Захищаючи його, скільки разів вона терпіла побої та лайку від пані Чжан! І навіть зараз, коли йому вже під тридцять, він залишався тим самим «Сяохаєм», який покладався на свою старшу сестру!

Юй Цайфен взяла обличчя Юй Хая у свої долоні, уважно придивилася і з полегшенням усміхнулася:

— Сяохай, я бачу, що ти живеш непогано. Тепер я можу бути спокійною!

Юй Хай, подивившись на сестру і дітей у лахмітті, що ледь прикривало їхні тіла, насупив брови і запитав:

— Сестро! Я ж іще на початку осені передав звістку, щоб ви поверталися. Чому ви приїхали тільки зараз? Хіба я не передав вам гроші на дорогу? Як ви опинилися в такому стані?

Лише тоді Юй Цайфен звернула увагу на одяг брата з тонкої бавовни, який явно коштував недешево. Вона була здивована, що пані Чжан розщедрилася на такий гарний одяг для нього, але не стала розпитувати, лише тихо зітхнула і сказала:

— Ех... Довга історія!

З розповіді Юй Цайфен Юй Хай дізнався, що завдяки їхній з чоловіком працьовитості та ощадливості вони мали невеликий запас зерна. Коли настала велика посуха на північному сході, подружжя отримало лист від Юй Хая і гроші на дорогу. Але їм було шкода залишати господарство, яке вони так важко створювали. Тому вони взяли двадцять лянів із тих грошей, що передав Юй Хай, і потайки накупили зерна, сподіваючись протриматися до весняної сівби.

Хто ж міг подумати, що після того, як вони пережили зиму, голодні і зневірені біженці якось дізналися про їхні запаси. Вони ввірвалися до їхнього будинку, розтрощили меблі, забрали зерно і навіть поранили її чоловіка. На щастя, Юй Цайфен добре сховала решту тридцять лянів срібла, і їх не знайшли.

Без зерна і без цінних речей, які також забрали біженці, Юй Цайфен і її чоловік не мали іншого вибору. Вони зібрали залишки своїх речей і разом із трьома дітьми долучилися до натовпу біженців.

На півдорозі їхню групу біженців застало раптове весняне похолодання. Багато людей захворіли. Чоловік Юй Цайфен, Лю Ху, покладаючись на своє міцне здоров'я, віддав увесь теплий одяг дружині та дітям, і в результаті сам захворів.

Спочатку Лю Ху не звертав уваги на хворобу. Раніше будь-які недуги проходили самі по собі. Він не хотів затримувати їхню подорож, тому приховував високу температуру і продовжував іти. Зрештою, він зліг у невеликому містечку, щойно вони покинули північний схід.

На той час його легка застуда вже перетворилася на запалення легенів. Рівень медицини в тому містечку був низьким, там працював лише один місцевий лікар-самоучка (чицзяо ішен). Гроші витратили, ліки купили, але хвороба Лю Ху раз у раз поверталася і не проходила.

Так вони жили в заїзді, намагаючись вилікувати його. Більш ніж через місяць гроші, які взяла з собою Юй Цайфен, закінчилися. Лю Ху вирішив, що його хвороба невиліковна, і відмовився від подальшого лікування. Він наполягав на тому, щоб продовжувати подорож. Юй Цайфен не змогла його переконати, тому заклала залишки багажу, винайняла воловий віз і вони попрямували на південь.

У дорозі стан Лю Ху був нестабільним, а гроші закінчилися. Їм навіть не було за що їсти, не те що оплачувати віз. Сім'я підтримувала одне одного, вони жебракували і йшли вперед. Якби не одна думка, що підтримувала його, Лю Ху вже давно б здався. Перед смертю він обов'язково хотів побачити, як його дружина і діти повернуться додому і знайдуть своїх родичів. Інакше він би не зміг спокійно померти!

Людина, підтримувана вірою, часто здатна творити дива. Хворий Лю Ху якимось чином зумів дотягнути до того дня, коли вони побачили браму Тангу. У ту мить, коли він побачив, як його дружина обіймається з братом, його охопила глибока втома — можливо, настав час, коли він міг спокійно піти.

— Тату... Тату! Мамо, здається, тато знову знепритомнів!! — Старший син Юй Цайфен, Лю Цзюньпін, легенько штовхнув батька, але не отримав жодної відповіді, і з панікою в голосі закричав.

Юй Цайфен обернулася, побачила смертельно бліде обличчя чоловіка і відчула, як серце стиснулося. Вона кинулася до нього і тремтячими пальцями потягнулася під його ніс. Відчувши, що дихання немає, її обличчя змінилося, вона закричала: «Батьку наших дітей!», і знепритомніла прямо перед Юй Хаєм.

Юй Хай швидко підхопив сестру, що падала, і подивився на Лю Ху, який лежав на соломі із заплющеними очима. Гіркий смуток огорнув його серце.

— Тату! Тату!! — Троє дітей, здавалося, зрозуміли, що сталося. Вони плакали і кликали, трясучи тіло Лю Ху. Цей звук був настільки болісним, що навіть випадкові слухачі не могли стримати сліз.