Золоті Поля

Бажаючих скористатися «чорним ходом» виявилося не лише серед Лі-ши! Друга тітка Сяоцао була гострою на язик і дріб’язковою в усьому, проте вона не була з тих, хто боїться важкої роботи. Почувши від своєї двоюрідної сестри, яка вийшла заміж у село Дуншань, що майстерня родини Чжоу насамперед набирає людей із цього села, її серце миттєво сповнилося тривогою — а що, як у майстерні Чжоу наберуть достатньо людей із Дуншаня, і їй нічого не дістанеться?

Ця Ху-ши потай від свого свекра та свекрухи змусила лагідного другого дядька Сяоцао — Лю Ханя — піти разом із нею до Дуншаня. А чому вона не пішла сама? Бо відчувала, що їй не вистачає на це сміливості! Коли родина Юй Сяоцао тільки відокремилася, бабуся Сяоцао дала їм кілька лянів срібла, і Ху-ши ще довго про це патякала. Щоразу, зустрічаючи Лю-ши чи когось із родини Юй, вона говорила єхидним та саркастичним тоном.

Як кажуть: «Залишай за собою місток, щоб легше було зустрітися в майбутньому», — і ця приказка виявилася надзвичайно влучною. Хто ж міг подумати, що родина Юй підніметься всього за кілька місяців? Вони не лише повернули срібло, а й завели знайомства з багатими торговцями в містечку. Її обличчя ще не стало таким товстошкірим, як у Лі-ши, тож після всього, що вона наговорила, їй було ніяково звертатися по допомогу.

Подружжя Ху-ши вирушило в дорогу дуже рано, але коли вони дісталися Дуншаня, сонце вже піднялося високо. У старому будинку Юй вони нікого не застали. Розпитавши Юй Хана, який поруч закуповував морепродукти, вони дізналися, що кавуни на полі дозріли, і вся родина зараз там працює.

— Другий дядьку, тітонько, присядьте у дворі, відпочиньте трохи. Вже скоро обід, мама скоро повернеться готувати їжу... — Юй Хан із посмішкою та ввічливістю зустрів гостей.

Ху-ши нетерпляче махнула рукою і сказала:

— Не треба, не треба! Ми якраз підемо на поле і допоможемо. Сяо-Ша, займайся своїми справами!

Раніше Лю Хань приходив допомагати поратися на землі, тому знав, де розташовані три му піщаного поля родини Юй. Не потребуючи провідника, він повів свою дружину до кавунового поля.

Ху-ши тихо прошепотіла:

— Батьку, ти бачив ту довжелезну чергу людей, що здають морепродукти? Твоя сестра, мабуть, тільки на цьому заробляє купу срібла, еге ж?

— Те, що вони заробляють — то їхнє! Наше село не біля моря, ми й захотіли б, та не маємо такої удачі! — Лю Хань говорив як чесна людина, прямолінійно, що було не дуже приємно слухати його дружині.

Ху-ши зиркнула на нього і мовила:

— У нашому селі морепродуктів не збирають, але коли вони тут не встигають, ми могли б прийти і допомогти! Ось подивися на двоюрідного брата чоловіка твоєї сестри — я не вірю, що він допомагає задарма. Мабуть, має з того якусь вигоду?

— Вони живуть поруч, їм зручно приходити допомагати!! Юй Цзян — хороша людина, чесна. Зять не помилився з вибором! — Лю Хань так і не зрозумів натяку дружини, чим змусив її скреготати зубами від люті.

— Гм! Твоя сестра теж не вміє розпоряджатися добром! Якщо є якась вигода, вона ніколи не згадає про рідну сім'ю... — нарешті Ху-ши висловила те, що було в неї на думці.

Лю Хань сердито подивився на неї:

— Наша сім'я — не те що твоя, де брати тільки й думають, як би витягнути щось із заміжньої сестри! Подивися на своїх сестер, їхні ж власні брати довели до того, що вони ледь виживають! Якби не доброта моїх батьків, хіба ти б жила так спокійно?

Голос Ху-ши миттю пом'якшав:

— Ми ж про твою сестру говоримо, навіщо ти мою родину згадуєш? Я теж не хотіла б мати таких братів...

Лю Хань поглянув на неї і сказав:

— Ми всі знаємо, в якому стані була моя сестра, коли вони відокремлювалися. Тепер, коли їхнє життя трохи покращилося, ми, як брат і невістка, не повинні створювати їм проблем! Коли побачиш Му-юнь, просто розкажи про справу. Якщо зможе допомогти — допоможе, а якщо ні — не смій казати нічого образливого, зрозуміла?

Ху-ши була егоїстичною та мала гострий язик, але до слів свого чоловіка вона дослухалася:

— Я пам'ятаю, ми ж прийшли просити про допомогу. Я буду тримати язика за зубами!

Поки вони розмовляли, то підійшли до кавунового поля. На зелених батогах гріли свої животи величезні кавуни. Родина Юй була на полі, вони нахилялися, легенько постукували по кавунах і вибирали стиглі для збору. На краю поля кавуни вже були складені у високу купу.

— Ой лишенько! Це і є кавуни? Які ж вони великі. Один важить щонайменше десять-двадцять цзінів, чи не так? Не те що в нашому селі, навіть у містечку таку дивину рідко побачиш! Батьку, як гадаєш, скільки такий може коштувати за цзінь? — Ху-ши з подивом ходила навколо купи кавунів, безперестанку охаючи.

Юй Сяоцао, докладаючи зусиль, несла великий стиглий кавун, хитаючись на ходу. Лю Хань, побачивши це, поспішив назустріч і забрав плід із її рук.

— Другий дядьку, як ви тут опинилися? Вранці ми з мамою якраз згадували про вас і про старшого дядька! — Хоча Сяоцао не надто подобалася Ху-ши, до цього дещо мовчазного дядька вона не відчувала неприязні.

Лю Хань поклав кавун до купи, потер руки і сором'язливо всміхнувся:

— Твоя тітка хоче піти працювати в майстерню родини Чжоу, от ми й прийшли спитати, чи не набрали вони вже людей. Я прийшов разом із нею.

Юй Сяоцао поглянула на Ху-ши, яка не зводила очей із кавунів, і сказала:

— Ще потрібно кілька працівників для розвішування локшини. Потрібні уважні та терплячі люди, можуть бути як чоловіки, так і жінки...

Лю Хань радісно засміявся:

— Твоя тітка, хоч і говорить іноді різко, але в роботі вона дуже вправна!

Ху-ши навострила вуха, боячись пропустити хоч слово. Почувши це, вона почала енергійно кивати головою. Юй Сяоцао опустила очі, замислилася на мить і мовила:

— Ну добре, по обіді я піду з тіткою до майстерні. Але в майстерні локшини треба підписати угоду про таємницю. Якщо хтось видасть секрет приготування — доведеться платити штраф і йти до в'язниці!

Ху-ши миттю почала клястися:

— Сяоцао, будь спокійна! Я жодного слова про майстерню нікому не скажу! До речі... ти казала, що шукаєш старшого та другого дядька, щось трапилося?

Ху-ши подивилася на купи кавунів. Там, неподалік, Лю-ши саме важила кавуни для Ван Ергоу. Щодо Ван Ергоу, то відтоді, як Сяоцао дозволила йому брати кавуни під реалізацію, він став надзвичайно турбуватися про їхнє поле. Коли він бачив, як Сяоцао з батьком поливають кавуни, він кидався допомагати тягати воду. А вночі він сам пропонував охороняти поле, щоб Юй Хай міг піти додому відпочити кілька днів.

Останнім часом він чи не щодня приходив на поле. Дізнавшись, що сьогодні збиратимуть врожай, він прийшов ще до світанку. Хоч він і не дуже розумівся на стиглості, проте справно носив плоди до краю поля. З самого ранку він уже весь спітнілий, працював старанніше, ніж на власному городі!

Він уже давно відремонтував свій ручний візок і збирався сьогодні відвезти партію на пристань, щоб перевірити попит. Він знав, що родина Юй збирається відкрити лавку в містечку, тож відмовився від ідеї торгувати там. У вмінні продавати товари він і близько не міг зрівнятися з Юй Сяоцао. Але на пристані щодня проходить багато купців та мандрівників, серед яких має бути чимало багатіїв. Тому він прислухався до поради Сяоцао і вирішив підкорювати ринок на пристані.

— Сяоцао, послухай, я ж не дуже розуміюся на вагах, а що як я продам собі в збиток? — Ван Ергоу раніше був справжнім неробою, і лише після одруження трохи взявся за голову. Його дружина була дуже вправною, їй усе було під силу. Але ж вона зараз чекає дитину! Хіба він міг дозволити їй бігати на пристань і назад?

Юй Сяоцао всміхнулася йому:

— Це ж просто! Великі кавуни важать близько двадцяти цзінів. Я віддаю їх тобі за оптовою ціною сто п’ятдесят мідяків за цзінь, тож собівартість одного — три ляни. У містечку ти можеш продавати їх по п’ять лянів за штуку! Трохи менші — по чотири ляни, а зовсім маленькі, цзінів по десять — по три ляни, от і все!

Ван Ергоу ще не встиг нічого відповісти, як Ху-ши вигукнула:

— Що? Один кавун — п’ять лянів срібла? П’яти лянів вистачило б сім’ї на пів року життя! Хіба хтось таке купуватиме?

Лю Хань різко смикнув дружину за руку і грізно промовив:

— Якщо не вмієш говорити розумно — мовчи, ніхто не подумає, що ти німа!!

Ван Ергоу лише весело засміявся:

— Тітонько Лю, звичайні люди, звісно, не стануть витрачати кілька лянів на кавун. Але на пристані повно багатих панів, яким грошей не шкода. Наші кавуни соковиті й солодкі, і більше їх ніде не купиш! Не те що п’ять лянів — навіть якби дорожче було, все одно розберуть! Сяоцао, це чудова ідея, так і зроблю!

Лю-ши вже майже закінчила важити. Ручний візок Ван Ергоу був невеликим, двадцять кавунів — це була його межа.

— Всього триста шістдесят вісім цзінів, порахуємо як рівно триста шістдесят. Сяоцао, порахуй дядькові Ергоу, скільки це буде грошей! — Вміння Лю-ши в математиці було набагато слабшим за здібності дітей. З такими великими числами вона не наважувалася рахувати сама.

Юй Сяоцао миттєво порахувала в умі й видала відповідь:

— Дядьку Ергоу, всього п’ятдесят чотири ляни срібла! Я напишу боргову розписку, ви поставите відбиток пальця і зможете забирати кавуни!

Бланки розписок були вже готові, треба було лише вписати вагу та суму. Юй Сяоцао гусячим пером, що ввібрало чорнило, вписала цифри. Потім вона детально прочитала написане для неписьменного Ван Ергоу.

Ван Ергоу охоче вмочив вказальний палець у чорнило і поставив свій відбиток:

— Можеш не читати, хіба я вам не довіряю? Як прийде моя дружина, скажи їй, що я пішов на пристань.

Ван Ергоу акуратно склав зважені кавуни на візок за розміром і, сповнений енергії, покотив його геть!

Крамниця Юй Сяоцао в містечку мала відкритися завтра, тому сьогодні потрібно було перевезти кавуни туди для запасу. Вона засукала рукави і спробувала підняти кавун, щоб покласти на віз. Лю Хань, побачивши це, сказав:

— Облиш, я сам покладу!

Ху-ши теж підхопила кавун, виявивши кмітливість:

— Сяоцао, твої ручки такі тоненькі, де тобі такі вантажі тягати? Просто покласти на віз? Залиш це нам із дядьком!

Сяоцао не стала церемонитися і, допомагаючи, звернулася до Лю Ханя:

— Другий дядьку, зараз на полі небагато роботи, чому б і вам не взяти віз кавунів і не спробувати продати їх у містечку? Ці кавуни, якщо їх не кидати й не бити, можуть зберігатися щонайменше п’ять-шість днів. Якщо не продасте за день — продасте на наступний...

Лю Хань мовчки переніс ще кілька кавунів і лише тоді мовив:

— Один кавун коштує два-три ляни, боюся, що вони просто залишаться в мене... До того ж у нас немає воза, щоб це возити.