Золоті Поля

Юй Хан помітив, що молодша сестра пильно дивиться на його одяг. Його погляд забігав, і він вичавив із себе усмішку: «Та це... Коли ніс дерево, зачепився за гілки...»

«А хіба від гілок не мають бути трикутні дірки? Чому вони схожі на смуги?» — Сяо-Шитоу любив лазити по деревах і іноді рвав одяг, тому здивовано запитав.

Юй Хан удавано кашлянув і сказав: «Кажу, зачепився, значить зачепився, дітям не слід багато говорити!.. Сестричко, як там батькова нога?»

«З татом усе добре, він уже може ходити з палицею. Брате, ми відділилися і живемо окремо, старий будинок відремонтували. Якщо тобі тут погано, повертайся додому! Тепер немає бабусиної лайки і уїдливих підбурювань тітки!»

Юй Сяоцао дивилася на сліди, схожі на удари батогом, на куртці брата. Щоразу, коли вона приходила, у нього з'являлися нові рани, тому вона твердо вирішила забрати його додому.

Юй Хан, почувши, що родина відділилася, нарешті щиро всміхнувся. Але згадавши про чорну душу власника Чжана, він розумів, що так просто його не відпустять. Минулого разу, коли сім'я іншого учня хотіла забрати його, власник зажадав двадцять лянів срібла. Юй Хан насупив брови.

При поділі скупа бабуся точно не дала їм багато грошей. А ремонт будинку і купівля меблів, напевно, загнали родину в борги. Він, як старший син, не міг допомогти родині, але й не хотів створювати зайвих проблем!

Стримуючи бажання піти, Юй Хан повільно похитав головою: «Майстер у майстерні до мене добрий, він навчив мене багатьох столярних навичок. Я хочу залишитися ще трохи, вивчити ремесло, а тоді повернуся додому...»

Юй Сяоцао ще кілька разів спробувала його вмовити, але Юй Хан був непохитний, тож довелося поки що змиритися. Вона вклала пампушки в руку брата, насильно всунула йому п'ятдесят мідяків і мовчки пішла.

Дивлячись на спини брата і сестри, що віддалялися по вулиці, Юй Хан ледве стримував сльози, які котилися по щоках. Він сподівався, що зможе протриматися до наступної зустрічі з ними...

«Сестро, ми зараз повертаємося додому?» — настрій Сяо-Шитоу теж був не дуже, його маленьке серце, здавалося, щось відчувало.

Сяо-Цао подумала і сказала: «Ще рано, ходімо до «Чженьсюлоу», подивимося, чи є там третій молодий пан Чжоу».

У «Чженьсюлоу» головний управитель сказав, що молодий господар поїхав до столиці керувати відкриттям філії і навіть не має часу на майстерню спецій на пристані, довіривши все управителю Чжоу.

Вийшовши з «Чженьсюлоу», Юй Сяоцао вирішила відвести брата на ринок.

Оскільки вони посадили овочі, треба було розвідати ситуацію на ринку. Ринок у Тангу, розташований на найвіддаленішій вулиці, називався Північним ринком. В обідню пору там було мало людей, а редька і капуста, що продавалися, виглядали не дуже добре — очевидно, запаси з зими.

Юй Сяоцао потягнула брата в крамницю солінь і виявила, що асортимент там дуже бідний: чорна соєва паста з легким запахом цвілі, сушена солона редька і водяниста солона капуста... Порівняно з десятками видів солінь у супермаркетах її попереднього життя, тут нічого було дивитися.

Сяо-Цао потерла носа, розмірковуючи, чи не зробити трохи солінь на продаж. Але цього року це навряд чи вийде, вдома залишилося мало капусти і редьки, добре, якщо вистачить для себе.

«Дівчинко, хочеш купити соління?» — привітно запитав молодий хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти, не звертаючи уваги на їхній зношений одяг.

Юй Сяоцао трохи зніяковіло відповіла: «Я зайшла подивитися, чи є мариновані огірки...»

«Мариновані огірки? Це теж соління? Огірки теж можна маринувати?» — скромно запитав хлопець, у його голосі звучало легке хвилювання.

Цю крамницю відкрила його мати. Її соєва паста і соління славилися на десять сіл навколо. Але після її смерті він знав лише кілька рецептів, і смак його виробів був далеким від материнського. Бізнес поступово занепадав. Цзян Юй дуже переживав, що справа матері загине в його руках.

«Е-е... Коли з'являться огірки, я зроблю трохи маринованих огірків і принесу тобі скуштувати. Якщо сподобається, я б хотіла продавати їх у твоїй крамниці...» — усміхнулася Юй Сяоцао.

Цзян Юй зітхнув: «Боюся, наша крамниця не протримається до того часу...»

Юй Сяоцао подумала і сказала: «Цей братику...»

«Мене звати Цзян Юй, називай мене на ім'я!» — сором'язливо усміхнувся хлопець.

Юй Сяоцао кивнула і продовжила: «Цзян Юй, у мене є кілька рецептів солінь, смак має бути непоганим... Ти вмієш писати? Я диктуватиму, а ти записуй, можеш спробувати зробити».

«Ми не родичі і не друзі, як я можу брати твої рецепти?.. Давай так: якщо соління добре продаватимуться, я ділитимуся з тобою прибутком. Оскільки ми платимо за оренду і податки, я візьму сімдесят відсотків, а тобі дам тридцять відсотків чистого прибутку. Згодна?» — Цзян Юй, хоч і молодий, мав хист до бізнесу.

Юй Сяоцао повільно похитала головою і заспокоїла Цзян Юя, який хотів щось додати: «Ви вкладаєте гроші і працю, я даю лише рецепт, мені не потрібно тридцять відсотків. Давай ділити вісімдесят на двадцять: ти вісімдесят, мені двадцять».

Цзян Юй не знав, яким буде смак за її рецептами, але вирішив, що якщо бізнес піде добре, він збільшить її частку. Він сказав: «Коли мама була жива, вона віддала мене в школу на кілька років, потім... Але записати рецепт я зможу».

У минулому житті вона працювала, щоб оплачувати навчання брата і сестри, і сім'я переживала скрутні часи. Щоб зекономити, вона навчилася маринувати різні овочі. Брат і сестра казали, що магазинні соління не зрівняються з її навіть на десяту частину. Навіть коли вони виросли і роз'їхалися, вона часто посилала їм свої соління.

Вона продиктувала Цзян Юю кілька своїх найкращих рецептів: «Гостра сушена редька», «Гостра маленька редька», «Корейська кімчі», «Гостра морська капуста», «П'яні боби» і «Соєві боби в соусі».

Спочатку вона співчувала хлопцеві і не хотіла, щоб його крамниця закрилася, тому планувала дати лише два рецепти. Але оскільки вона отримуватиме частку, вирішила дати більше. На щастя, крім глютамату натрію, про який хлопець не чув, усі інші спеції можна було знайти в крамницях або аптеках.

Спеції, такі як бадьян, фенхель, кориця, сичуанський перець, у давнину продавалися як ліки. Лише за правління імператора-засновника і нинішнього правителя їх почали використовувати в кулінарії. Вони були недорогі, але для таких бідних родин, як у Сяо-Цао, навіть олія була розкішшю, тож купувати спеції вони не могли.

За вказівкою Цзян Юя Сяо-Цао знайшла дешеву бакалійну крамницю у віддаленому куточку ринку. В обідню пору покупців було мало, і старий власник із цапиною борідкою дрімав у кріслі.

Асортимент товарів був невеликим. У крамниці стояли два великі чани, від яких ішов змішаний запах соєвого соусу і оцту, не дуже приємний. Біля стіни стояв довгий стіл із дерев'яними ящиками, де лежали потрібні Сяо-Цао спеції.

«Дідусю, скільки коштують ці спеції?» — Сяо-Цао, намацавши в кишені старий гаманець із сотнею мідяків, боязко запитала.

Старий власник різко підвів голову, закліпав сонними очима, його борідка заворушилася: «Спеції купуєш окремо чи змішані?»

«Яка ціна окремо, а яка разом?» — подумавши, запитала вона.

«Окремо: кориця — 18 мідяків за лян, лавровий лист — 15, бадьян — 26, сичуанський перець — 20, фенхель — 20». Старий глянув на латаний одяг дітей і порадив: «Якщо берете багато, вигідніше брати сумішшю».

Юй Сяоцао прикусила губу, ніяково всміхнулася і сказала: «Тоді... я краще візьму сумішшю. Мені десь один лян...»

«Добре!» — власник узяв квадратний аркуш грубого паперу, згорнув його в конус і приготувався насипати спеції.

Сяо-Цао знову вагаючись заговорила: «Дідусю, можна я сама змішаю спеції?» У минулому житті вона займалася тушкованими стравами і знала пропорції напам'ять. Зараз, коли грошей обмаль, вона не хотіла витратити даремно ні крихти.

Старий завагався, знову глянув на їхній одяг, але зрештою кивнув.

Сяо-Цао обережно брала спеції з ящиків у потрібних пропорціях. Старий, бачачи, що вона не намагається взяти більше дорогих спецій, погладжував борідку і схвально кивав.

Відчувши, що вага приблизна, Сяо-Цао загорнула спеції і подала власнику зважити. На маленьких точних вагах, як в аптеці, вийшло 1 лян 3 цяні. Старий узяв з неї 25 мідяків.

Сяо-Цао подивилася на два великі чани і нерішуче сказала: «Дідусю, я б хотіла купити трохи соєвого соусу і оцту, але не маю посуду...»

Старий вибрав із товарів два бамбукові контейнери і з усмішкою сказав: «Нічого страшного, за те, що назвала мене «дідусем», позичу тобі посуд. Наступного разу, коли прийдеш по спеції, повернеш. Кажи, скільки тобі треба?»

Було видно, що ці контейнери призначені для продажу. Після соусу і оцту вони забарвляться і просочаться запахом, продати їх буде неможливо. Сяо-Цао відчула тепло в серці.