Золоті Поля

— Приведіть позивача та відповідача до зали! — гучно вигукнув витончений літній чоловік, схожий на радника.

Позивач? Відповідач? Сяоцао замислилася: вона точно не помилилася місцем і не потрапила до сучасного суду? Це напевно знову витівки якогось попереднього мандрівника у часі. Юй Сяоцао втупилася в цапину борідку радника і розгубилася. Старий глянув на малу дівчинку, яка недбало сиділа на колінах перед судом, і подумав, що вона просто оніміла від страху.

Невдовзі до зали поважно ввійшли директор Юань та управитель Лян з академії «Жунсюань». Побачивши їх, повітовий суддя У підвівся з-за столу і шанобливо привітав гостів. Директор Юань та управитель Лян ввічливо відповіли на привітання.

Почувши знайомий голос, Юй Сяоцао повернула голову до директора Юаня і підморгнула йому. Директор спочатку здивувався, а потім ледь помітно кивнув їй з усмішкою; його заспокійливий погляд ніби казав: «Усе добре, не бійся!». Втім, дивлячись на дівчинку, чиї очі жваво бігали навколо, він зрозумів, що наляканою вона аж ніяк не виглядає.

Одразу після цього двоє вартових завели молодого чоловіка, який був одягнений як вчений, але мав досить прикрий вигляд; вони підштовхували його, тримаючи за руки.

— Струнко! — вартові по обидва боки одночасно вдарили дерев’яними палицями об підлогу, видаючи злагоджений і гучний звук. Чжан-ши та Юй Бо, які ніколи не бачили нічого подібного, зблідли від жаху і зщулилися на підлозі, тремтячи всім тілом.

— Доню, не бійся, твій хрещений тут! — з натовпу роззяв біля входу до управи пролунав голос, гучний як дзвін. Юй Сяоцао відвела погляд від вартових і побачила, як її хрещений батько, розштовхуючи людей, впевнено крокує до зали.

Суддя У приголомшено спостерігав, як імператорський уповноважений велично заходить до суду, підіймає свідка (Юй Сяоцао) на ноги, наче маленьке курча, займає місце радника і розсідається там по-хазяйськи.

— Кхе-кхе! Пане уповноважений, я тут справу розглядаю, чи не могли б ви... — Суддя У делікатно натякнув: «Пане, тут офіційний процес, не заважайте, будь ласка!».

Фань Цзичжень потер свою триденну щетину, що вже встигла вирости, і цілком серйозно відповів:

— Ти веди свою справу, я не втручаюся, просто послухаю!

Його секретар, якому було вже за п'ятдесят, стояв із жалібним обличчям і подумки бідкався: «Ох, пане уповноважений, ви ж зайняли моє місце! Як мені тепер протокол вести?».

Суддя У глянув на Сяоцао, яку Фань Цзичжень тримав за руку поруч із собою, і подумав: «Ви вже й свідка на ноги підняли, і кажете, що не втручаєтеся? Кажуть, імператорський уповноважений душі не чує у своїй новій названій доньці, і схоже, чутки не брешуть!».

Проти такої майже зухвалої поведінки Фаня суддя не міг нічого вдіяти. Перед військовим офіцером він почувався як «вчений перед солдатом» — хоч ти й правий, нічого не доведеш! Зрештою, суддя наказав вартовим принести для уповноваженого крісло і поставити його неподалік. Що ж до Юй Сяоцао — вона лише свідок, тож нехай стоїть.

Таким чином, перед судом, окрім титулованих директора Юаня та управителя Ляна, яким дозволялося стояти, тепер стояла і Юй Сяоцао.

Сам процес суду виявився зовсім не таким захопливим та сповненим інтелектуальних битв, як уявляла дівчинка. У шахрая виявилося серце завбільшки з макове зернятко: спочатку він намагався викручуватися, але варто було констеблю витріщити очі та стукнути палицею, як той одразу щиро в усьому зізнався.

Цей шахрай займався подібним не вперше. Він використовував розпач тих, хто провалив повітовий іспит, і шукав серед них платоспроможних учнів без серйозних зв'язків. Їм він натякав, що має можливість влаштувати їх до академії «Жунсюань», мовляв, місце лише одне, але треба дати грошей «на лапу».

Юй Бо став однією з його цілей. Чому ж виходець із рибальського села став його жертвою? Відповідь була простою: перед іспитами Чжан-ши витратила купу грошей, щоб одягнути сина з ніг до голови у все найкраще, аби ніхто його не зневажав, і дала йому з собою сотню лянів. Юй Бо, бажаючи видатися багатієм перед однокашниками, кілька разів пригощав їх у дорогих ресторанах і зупинився в пристойному заїзді... Шахрай, звісно, сприйняв таку поведінку за ознаку невігласа з великими грошима — гріх було такого не обібрати!

Вислухавши зізнання шахрая, Чжан-ши та Юй Бо сором’язливо похнюпилися. Одна зрозуміла, що її надмірна любов до сина накликала біду. Інший усвідомив, що його хвастощі призвели до непотрібних проблем. Керівники академії «Жунсюань», дивлячись на цю нерозумну пару, лише хитали головами: з такими моральними якостями вони ще й в академію хотіли? Помрійте!

За весь час суду до Сяоцао майже не було діла. Вона відповіла на кілька простих запитань і весь інший час просто стояла осторонь як глядач. Менше ніж за годину ця «давня судова драма» закінчилася. Злочинця відшмагали палицями та засудили, а Чжан-ши з сином отримали свій урок.

Лише у питанні повернення вкрадених грошей виникла невелика заминка. Чжан-ши наполягала, що шахрай виманив у них триста лянів, а той клявся небом, що отримав лише двісті. Вони почали сперечатися прямо в залі суду. Суддя У своїм гострим оком помітив дивний вираз обличчя Юй Бо. Після короткого допиту хлопець покірно зізнався, що приховав сто лянів від матері.

Директор Юань холодним поглядом дивився на присоромленого учня. Він бачив його кілька разів через Шітоу і тоді думав, що цей хлопець занадто амбітний, але не очікував, що він настільки гнилий усередині. Те, що він хотів потрапити до академії обхідним шляхом — це одне, але те, що він не цінував гроші, які його стара мати збирала важкою працею, і ще й потайки ховав їх від неї... Така нешаноблива та підла людина, навіть якщо колись і здобуде чин, стане лише паршивою вівцею в отарі! Директор Юань змахнув рукавом і вийшов з управи.

Фань Цзичжень перекинувся парою слів із суддею і вивів доньку на вулицю. Там їх чекав Юй Хай (біологічний батько), який одразу схопив малу за руки, почав розпитувати, як вона, і гладити по голові, щоб не боялася... Невдовзі з екіпажу вийшла Лінлун за дорученням пані Фань. Тільки тоді Фань Цзичжень зрозумів, що його дружина теж приїхала, і на його обличчі з'явилася безглузда, щаслива усмішка.

Юй Сяоцао поїхала в екіпажі хрещеної матері до маєтку Фанів. Там її змусили переступити через жаровню з вогнем і вмитися відваром полину, щоб відігнати нещастя. Сяоцао вважала це зайвим, адже не вона була під судом, а лише свідком, але любов хрещеної її зворушила, тож вона покірно дозволила робити з собою все, що треба.

Ся Фужун, яку тітка залишила в гостьовій кімнаті саму, почувши звіт служниці, ледь не розірвала хустку в руках. Знову це мерзенне дівчисько! Заради неї тітка покинула її, хвору! Якась неосвічена селянка забрала всю любов тітки. Вона не могла з цим змиритися!

Але що вона могла вдіяти? Вона була лише бідною родичкою, що живе з милості. Згадуючи своє становище, Ся Фужун розплакалася і зі злобою подумала: якби з цією дівкою щось сталося, ніхто б більше не забирав увагу тітки. В її очах спалахнув лихий вогник, і вона сильно прикусила губу!

Юй Сяоцао, яку всі вважали «наляканою», змусили прийняти лікаря. Той перевірив її пульс і виписав заспокійливе. Дівчинку змусили випити чашу гіркого відвару і залишили в маєтку Фанів у місті під наглядом на один день.

Маєток Фанів у місті був великою садибою з трьома подвір'ями. Кажуть, колись він належав багатому купцю попередньої династії, а Фань Цзичжень купив його при нагоді та оселився там. Проте більшу частину часу він проводив у скромному домі в селі Дуншань, бо там колись жив його вчитель, та й донька була поруч.

У маєтку був прекрасний великий сад із критою галереєю, альтанками над водою та містками — усе було розкішно, але водночас вишукано. У внутрішньому дворі було п'ять окремих будиночків. Найбільший — головний, де жили самі Фані. Поруч був затишний будиночок, стіни якого густо обплітала квітуча гліцинія; він був з'єднаний із головним подвір'ям лише круглими воротами, тож ходити туди-сюди було дуже зручно.

Ся Фужун одразу вподобала цей будиночок, але пані Фань відмовила їй, сказавши, що він уже зайнятий. Коли дівчина дізналася, що тітка віддала цей дім Юй Сяоцао, її заздрість переросла в ненависть.

Ся Фужун так і не зрозуміла свого місця! Її оселили в кімнаті для гостей, що означало: для пані Фань вона — лише родичка, що приїхала з візитом, тоді як Сяоцао — визнана донька дому Фань!

Такий розкішний маєток Сяоцао бачила лише в кіно у своєму минулому житті. Тепер, перебуваючи всередині, вона почувалася наче на екскурсії в історичному парку. Пані Фань, бачачи, як дівчинка зачудовано оглядає сад, відчула до неї ще більшу ніжність, згадуючи про її походження. Помітивши, що Сяоцао почувається добре, вона попросила Лінлун провести її всіма куточками садиби.

— Люба, коли ти приїхала? Чому не попередила? — як тільки дівчинка зі служницями пішли, Фань Цзичжень одразу обійняв дружину і міцно поцілував її в щоку.

Пані Фань кокетливо глянула на нього, вдала, що пручається, і промовила:

— Серед білого дня... зовсім сором втратив! А якщо донька побачить?

— Нічого, навіть якщо побачить — вдасть, що не помітила! Моя люба дружино, чого це ти раптом приїхала? — Фань Цзичжень знову притулився до її обличчя, так що його щетина залишила червоні сліди на ніжній шкірі пані.

Вона відсторонила його обличчя і з ніжністю в очах прошепотіла:

— Хотіла зробити тобі сюрприз. Але ти поїхав у столицю префектури, і я поцілувала клямку! Якби не зустріла нашу доньку в кавуновій лавці, я б навіть дверей нашого дому не знайшла, довелося б у заїзді ночувати.

Фань Цзичжень зі співчуттям мовив:

— Люба моя, як же ти втомилася! Давай я тобі плечі розімну. — З цими словами він почав вправно масажувати плечі дружини; було видно, що він робить це далеко не вперше.

Пані Фань задоволено заплющила очі. Перед весіллям сестри з інших гілок роду Ся раз у раз наговорювали їй на Фаня. Казали, що він грубіян, схожий на Чжан Фея, що на війні він проливав ріки крові, тож характер у нього точно вибуховий, і що він напевно підніматиме на неї руку. Мовляв, з його силою один удар — і життя закінчиться.

На щастя, вона тоді не дозволила тим «сестрам» себе залякати. Після весілля виявилося, що хоч Фань Цзичжень і виглядає суворо, душа в нього дуже тонка, і він неймовірно турботливий до дружини. Ті родички, що начебто вдало вийшли заміж, тепер мають догоджати свекрам і терпіти наложниць, цілими днями встрягаючи в інтриги — від одного погляду на них стає важко!

Порівняно з ними, вона була безмежно щасливою. У чоловіка немає ні батьків, ні братів-сестер, жодних нестерпних родичів. Він людина честі: наложниць, яких йому намагалися дарувати колеги, він ніколи не приймав. Уже двадцять років він вірний лише їй одній. Хоча Бог не дав їм власних дітей, і іноді було самотньо, чоловік продовжував кохати та балувати її так само, як і в перший день. Маючи такого чоловіка, більшого й бажати не варто...