Золоті Поля

Лікар Сунь розсміявся:

— Якщо морські кишки почистити і висушити, вони не будуть багато важити. «Тунженьтан» має філії в столиці, повітовому центрі та кількох південних містах, тож попит на них чималий.

Сяо-Лянь віддала свої п’ять-шість цзінів помічникові, що відповідав за зважування, і взяла відро Сяо-Цао, щоб зважити і його. Сяо-Цао, боячись, що сестра продасть усе, поспішно зупинила її:

— Сяо-Лянь, залиш трохи, в обід приготуємо бенкет із піщаних черв’яків!

— Що? Морські кишки можна їсти? Вони виглядають так огидно, хто наважиться їх їсти! — Чжоу Шаньху, яка щойно отримала срібло, підійшла ближче, зморщила носа і з огидою подивилася на м’яких, м’ясистих черв’яків.

Юй Сяоцао таємниче всміхнулася і прошепотіла:

— Поки не спробуєш — не дізнаєшся, а спробуєш — не забудеш. Скажу тобі, піщані черв’яки не тільки смачні, а й дуже поживні, не поступаються морським огіркам і абалонам.

Лікар Сунь зацікавився:

— О? Ти знаєш, як готувати цих піщаних черв’яків?

— Можна варити суп, готувати на пару, варити, смажити, а можна їсти сирими з соусом! — впевнено розповідала Юй Сяоцао.

Чжоу Шаньху скривилася ще більше:

— Сирими? Хто зможе це з’їсти?

— Як сашимі, вмочаєш у соус і їси. Просто не уявляй, як вони виглядають, коли їси, і все буде добре! — Сяо-Цао вщипнула її за зморщене личко і розсміялася.

Лікар Сунь погладив бороду і спокійно всміхнувся:

— Сашимі хоч і є стравою, яку полюбляє нинішній імператор, але не кожен зможе до неї звикнути. Ми все ж звикли до термічно обробленої їжі.

— Так, так! Сашимі не смачне! — кивнула Чжоу Шаньху.

Сяо-Лянь теж чула, що в голодні роки селяни їли морські кишки, щоб вижити, але коли є інша їжа, зазвичай ніхто їх не їсть. Проте вона повністю довіряла кулінарним здібностям молодшої сестри. Вона обернулася і запитала:

— Сестричко, скільки залишити?

— Залишмо половину! — Десять цзінів коштували один лян срібла, а для нинішньої родини Сяо-Цао один лян срібла не був великою сумою.

Але Чжоу Шаньху захвилювалася, тупнула ногою і сказала:

— Навіщо залишати так багато? Морські кишки довго не зберігаються, якщо не з’їсте і вони зіпсуються, це ж марнотратство! Я вважаю, залиште два-три цзіни, цього вистачить на обід. Якщо завтра захочеться ще, я піду з тобою копати під час відливу!

Один лян срібла для більшості сімей у селі Дуншань був чималою сумою, якої вистачило б на їжу на кілька місяців. Залишити піщаних черв’яків на суму один лян срібла, щоб просто з’їсти, міг тільки дурень або марнотратник.

Юй Сяоцао, яка завжди намагалася не привертати уваги, помітила допитливі погляди навколо і швидко сказала:

— Гаразд, послухаю Шаньху, залишимо тільки два-три цзіни. Я вперше готуватиму піщаних черв’яків, думала залишити більше для практики!

Поки вони розмовляли, помічник «Тунженьтану» вже все зважив. Сестри разом накопали двадцять вісім цзінів піщаних черв’яків, що було більше, ніж у багатьох дорослих чоловіків. Тітонька Шуаньчжу не переставала хвалити працьовитість сестер.

За вирахуванням трьох цзінів, які залишила Сяо-Цао, «Тунженьтан» виплатив сестрам два ляни і п’ять цянів срібла. Сяо-Цао і Сяо-Лянь під заздрісними поглядами взяли інструменти і пішли додому.

На жаль, дорогою вони зустріли Чжан-ши (бабусю). Вони давно не бачилися, волосся старої посивіло ще більше, вона схудла, вилиці випирали сильніше, а з розкосих очей сипалися похмурі іскри.

Новину про те, що «Тунженьтан» скуповує піщаних черв’яків, вона, звісно, чула. Але старий Юй і Юй Дашань пішли в море ловити рибу, а Юй Хейцзи ще до світанку втік на пристань. Цей хлопець ставав усе хитрішим: після того як Чжан-ши забрала більшу частину його першого заробітку, він більше не приносив гроші додому, а записував їх на рахунок, щоб забрати все разом, коли накопичиться певна сума.

Удома залишилися тільки Чжан-ши з дочкою і лінива ненажерлива Лі-ши. Чжан-ши не була місцевою і не вміла копати піщаних черв’яків, Юй Цайдє ніколи не виходила з дому, а на Лі-ши надії не було.

Бачачи, як інші несуть додому сотні, а то й тисячі мідяків, серце Чжан-ши шкрябали двадцять п’ять мишей — нестерпно свербіло. Почувши, що сестри Сяо-Лянь теж пішли на пляж, вона навмисне чекала їх на дорозі додому.

— Повернулися? — непривітно заговорила Чжан-ши. — Сьогодні непоганий улов? Скільки лянів срібла продали?

— Скільки лянів? Бабусю, ви думаєте, морські кишки вітром приносить? Ви були на пляжі? Викопати одного черв’яка займає купу часу! Ми з Сяо-Лянь худенькі і слабкі, добре, що хоч кілька штук викопали! — Юй Сяоцао знала, що зустріч із Чжан-ши не віщує нічого доброго, тому одразу почала бідкатися.

Чжан-ши задихнулася від її слів, довго мовчала, а потім люто витріщила очі:

— Ах ти, клята дівчисько, відокремилася і сміливості набралася, смієш огризатися бабусі! Як тебе батьки виховували?

Юй Сяоцао натягнула фальшиву посмішку і сказала:

— Бабусю, я ж просто констатую факти! Де тут огризання? Чи у ваших очах, якщо вам не потакають, це одразу непокора і бунт? Як казали древні: «Якщо мати не милосердна, не звинувачуйте дітей у неповазі»... Цікаво, що ви про це думаєте?

— Ах ти, смердюче дівчисько, збитковий товар! Ти натякаєш, що я немилосердна? Хто так говорить зі старшими? День тебе не била, і ти вже знахабніла! — Чжан-ши зняла дірявий черевик і збиралася влаштувати прочуханку.

Сяо-Лянь поспішно затулила собою молодшу сестру. Юй Сяоцао потягнула її за собою, відступила на кілька кроків, раптом схопилася за груди, почала жадібно хапати повітря і слабким голосом сказала:

— Бабусю! У мене слабке здоров’я, я не витримую переляку! Якщо ви мене налякаєте і я захворію, я ляжу у вас вдома, буду їсти ваше, пити ваше, і вам доведеться платити за ліки...

Чжан-ши остовпіла від такої швидкої зміни поведінки, але намагалася зберегти грізний вигляд:

— Не прикидайся! Думаєш, я не знаю твоїх фокусів? Хто повірить, що ти хвора? Хіба що помреш переді мною, інакше...

— Хто це проклинає мою доньку? Жити набридло? — Пролунав гучний, як грім, голос, від якого Чжан-ши ледь не впала на землю.

Юй Сяоцао озирнулася і побачила хрещеного батька Фан Цзичженя, а за ним Юй Хая, який зістрибнув з воза. Обличчя Фан Цзичженя пашіло гнівом, борода настовбурчилася, і він ледве стримувався, щоб не вперіщити батогом по Чжан-ши.

Очі Юй Хая налилися кров’ю, він дивився на Чжан-ши з болем, розчаруванням і відчуженням. Його мачуха настільки його ненавиділа, що це перекинулося на його дітей. Його улюблену донечку бабуся злісно проклинала померти прямо тут. Яка ж це ненависть, яка злоба!

Він вважав, що нічим не завинив перед родиною Юй і перед Чжан-ши. До поділу майна всі його поступки і жертви виявилися марними, він ніколи не зможе розтопити крижане серце Чжан-ши. Серце Юй Хая вмить перетворилося на попіл: хай буде так. Надалі він даватиме те, що належить, ні копійки менше; а те, що не належить, не дасть ні копійки. Він більше не буде думати про них, навіть якщо у нього буде краща їжа. Бо — не варто!

Чжан-ши, яка звикла кривдити слабких і боятися сильних, побачивши розлюченого генерала Фана, миттю зів’яла і пробелькотіла:

— П... Пане! Я... я не проклинала її, просто до слова прийшлося...

Фан Цзичжень ляснув батогом у повітрі, пролунав різкий звук. Чжан-ши знову здригнулася, ледь не впісявшись від страху.

— До слова прийшлося? Чому б тобі до слова не побажати собі смерті? Чому б не побажати смерті своєму рідному синові? Моя Сяо-Цао раніше хворіла, це точно ти її проклинала! Якщо ще раз почую, як ти проклинаєш мою доньку, готуйся сісти в тюрму!

Фан Цзичжень вирішив, що треба налякати цю дурну жінку. Поки він тут, вона сміє так нахабно кривдити його Сяо-Цао; а якби його не було, його дорогоцінну донечку зацькували б до смерті... Тьху-тьху! Знову це слово! Не наврочити!

Губи Чжан-ши тремтіли, вона тихо сказала:

— Я... я її бабуся, вилаяти її — це не злочин...

— Яка ти бабуся? Яка бабуся дивитиметься, як онука тяжко хворіє, і не дасть грошей на лікування, змушуючи позичати? Яка бабуся забере триста лянів срібла, які син заробив, ризикуючи життям, і вижене їх з дому голими й босими? Яка бабуся не може стерпіти, що діти й онуки живуть добре, і час від часу вискакує, щоб зіпсувати життя? Чжан-ши, ти просто мачуха, до того ж зла й упереджена. Закон таких, як ти, не толерує! — Очі Фан Цзичженя палали гнівом, його велична постать змусила Чжан-ши впасти на коліна від слабкості в ногах.

Юй Хай відвернувся і похмуро сказав:

— Брате Фан, пробач їй цього разу! Чжан-ши, при поділі майна в договорі чітко написано: я щороку даю вам двісті цзінів зерна або еквівалент сріблом. Більше я не дам ні копійки! Надалі прошу не приходити і не ганьбити себе!

Перед Юй Хаєм до Чжан-ши повернулася її звична нахабність, вона сіла на землю, почала бити себе по ногах і голосити:

— Небо сліпе! Дало мені такого невдячного нащадка!! Як мені далі жити...

Раптом її голос обірвався, ніби хтось схопив її за горло. Це Фан Цзичжень так грізно на неї подивився, що вона злякалася.

Фан Цзичжень нетерпляче сказав:

— Мій брат Юй дає зерно згідно з договором, не менше ні на грам, де ж тут неповага? Як на мене, він набагато кращий за твого нікчемного сина, який тільки й знає, що просити гроші вдома! Донечко, якщо ця стара відьма знову буде тебе кривдити, скажи хрещеному, хрещений тебе захистить!

Сказавши це, він нахилився, підхопив Сяо-Цао під пахви і посадив на свого високого коня. А сам, як зразковий батько, повів коня за повід, ідучи попереду.

Побачивши, як сильно чиновник любить Сяо-Цао, Чжан-ши злякалася, що він може пригадати їй усі минулі образи, і наступними днями поводилася набагато тихіше.

Юй Сяоцао сиділа високо на коні, ловлячи заздрісні погляди односельців. Хрещений сьогодні був просто неймовірний, нарешті знайшовся хтось, хто може приборкати цю стару відьму, тепер у їхньому домі буде набагато спокійніше.

— Хрещений, коли ви повернулися зі столиці? Чому не попередили, я б приготувала бенкет на вашу честь! — Юй Сяоцао весело сміялася. Такого захисника, який може впоратися з Чжан-ши, треба шанувати.