Золоті Поля

Сяо-Цао, взявши з собою Сяо-Лянь, поїхала на візку з віслюком до Західної гори і набрала біля підніжжя багато бамбукових трубок гірської джерельної води. Дорогою назад, коли п’ятиколірний камінь на її зап’ясті був занурений у джерельну воду, в її голові пролунав слабкий, але радісний голос: [Як приємно... Все-таки гірська джерельна вода чистіша і може швидше відновити мою духовну силу...]

Сяо-Цао була неймовірно здивована. Вона думала, що Маленький Небесний Камінь, витративши магічну силу, проспить три-п’ять днів, як це було після лікування батька.

Маленький Небесний Камінь ніби прочитав її думки і з гордістю в голосі сказав: [Дівчисько, недооцінюєш мене, еге ж? Раніше, коли я тільки визнав тебе господинею, моя магічна сила була на початковій стадії пробудження, і щоб врятувати людину, я витратив останню краплину сили. Але тепер усе інакше: моя сила поступово зростає, і я лише тимчасово виснажився. Якщо полежати в джерельній воді дві-три години, витрачена сила відновиться.]

Маленький Небесний Камінь не збирався розповідати Сяо-Цао, що кожного разу, коли він виснажує всю свою духовну і магічну силу, допомагаючи їй та її близьким, після відновлення його сила трохи зростає. Саме тому він раз за разом допомагав цій слабкій смертній. Якщо так піде далі, одного дня він відновить усю свою силу, розірве просторові кайдани і повернеться до Богині Нюйви!

Сяо-Цао підняла голову, побачила кілька темних хмар, що насувалися з заходу, і на її губах з’явилася холодна усмішка. В її очах приховано палали рішучість і гнів, і вона тихо промовила:

— Дві-три години, кажеш! Сяо-Тан’юань, хочеш допомогти мені ще раз? Нехай вогонь помсти запалає на повну силу!

Ближче до вечора чорні густі хмари стиснули небо, сховавши багряний захід сонця. Вони нависли так низько, ніби ось-ось упадуть, пригнічуючи світ, немов важким тягарем. Холодний байдужий вітер пронизував вулиці, піднімаючи сухе листя.

Працівники в крамницях обабіч дороги готувалися зачинятися. Перехожі, борючись із холодним вітром, поспішали додому, щоб встигнути до негоди.

Однак біля входу до столярної майстерні Чжана зібрався натовп цікавих. У центрі натовпу на возі з віслюком лежав юнак без жодної кровинки на обличчі — невідомо, живий чи мертвий. Поруч із возом рідні юнака з гнівом і болем дивилися на власника майстерні Чжана, що стояв біля дверей.

Власник Чжан із м’ясистим обличчям, оточений працівниками з палицями в руках, стояв біля воріт і зловтішно лаявся:

— Звідки ви взялися, селюки, вирішили шантажувати мене, старого Чжана? Ви хоч дізналися, хто я такий?! Геть звідси! Якщо хочете скандалу, поб’ємо і відправимо в ямень (управління)!

Худенька миловидна дівчинка безстрашно протистояла підступному власнику. Вітер розтріпав її волосся, яке прилипло до блідого й скорботного обличчя. Чи то в давнину, чи в наш час, не варто недооцінювати цікавість людей: натовп ставав дедалі більшим, оточуючи цю сім’ю і майстерню Чжана щільним кільцем у три шари.

Очі Сяо-Цао, чорні й глибокі, як бездонне озеро, обвели натовп поглядом, і вона голосно, зі скорботою в голосі, промовила:

— Шановні земляки! Тяжко поранений юнак, що лежить на цьому возі, — це мій старший брат, який був учнем у майстерні Чжана!

— Власник Чжан жорстокий і безсердечний, він постійно бив і знущався, не вважаючи учнів за людей. Мій бідний брат пропрацював тут лише пів року, а на його тілі немає жодного живого місця! Сьогодні його побили так, що зламали ребра і пошкодили внутрішні органи. Навіть лікар Сунь із Тунженьтану сказав, що травми тяжкі і вилікувати їх важко!

— Моєму бідному братові всього десять років, а його життя вже висить на волосині! Власнику Чжан, хіба ви не повинні відповісти за це?

Хоча вироби майстерні Чжана були відомі в Тангу, але про жадібність, жорстокість і безсовісність власника Чжана на цій вулиці знали всі.

Сивий старий у натовпі зітхнув, похитав головою і сказав:

— Який гріх! Як можна було підняти руку на таку малу дитину?

Працівник із сусідньої крамниці, звикли до такого, сказав:

— Власник Чжан має жорстокий характер, часто б’є своїх працівників, щоб зігнати злість. Учням дістається ще більше: їдять найгірше, працюють найважче, та ще й часто отримують прочухана без причини. Тому учні в майстерні Чжана рідко затримуються довше місяця.

— Я знаю цього хлопчину, Юй Хана, він працьовитий і чесний. Хоч і худий, але важку роботу з навантаженням деревини майже всю робив він, і ніколи не скаржився. Не думав, що і його так жорстоко поб’ють. Ех... ви теж хороші, перед тим як віддавати дитину, треба було дізнатися, куди віддаєте. Це ж все одно що штовхнути дитину у вогняну яму, — з жалем і співчуттям додав власник іншої крамниці.

— Що ви там патякаєте?! Слідкуйте за язиком!! Думаєте, якщо обмовляєте мене в обличчя, то Чжан Дунміна легко образити? — Власник Чжан у молодості був відомим у місті хуліганом, на його рахунку було не одне вбивство, але він був шурином головного секретаря повітового начальника. Кожного разу, коли він потрапляв у халепу, йому вдавалося вийти сухим із води, тому він ставав усе нахабнішим.

Люди в натовпі, що перешіптувалися, під його лютим поглядом замовкли. Боязкі навіть тихцем відійшли подалі, боячись, що власник Чжан запам’ятає їх і помститься.

Лю-ши, яка ледве стримувала сльози, почувши ці слова, знову розплакалася. Вона сиділа біля воза, ніжно гладила бліде обличчя сина і голосила:

— Сину мій! Це мама тебе занапастила!! Навіть якщо б мене назвали нечестивою, не треба було відправляти тебе сюди. Кожного разу, коли я тебе бачила, ти казав, що в тебе все добре, що ти ситий і виспаний, щоб ми не хвилювалися... Чому ти такий дурний? Якби ти розповів мамі правду, я б нізащо не залишила тебе тут!

На стиснутих кулаках Юй Хая напружилися жили. Він зціпив зуби і вичавив із себе:

— Власнику Чжан, я віддав вам здорового і жвавого сина, а отримав напівмертвого. Скажіть, будь ласка, яка причина змусила вас так жорстоко побити десятирічну дитину?

Чжан Дунмін трохи побоювався високого й міцного Юй Хая. Але, побачивши поруч із ним лише жінок і дітей, а на своєму боці — натовп озброєних палицями працівників, він знову осмілів:

— Так, це я його побив, і що з того? Він не тільки крав їжу в майстрів, а й украв гроші з крамниці! Такого злодія я ще пожалів, що не забив до смерті!!

— Неможливо, мій брат ніколи б не вкрав!! Ти брешеш!! — Сяо-Шитоу стиснув маленькі кулачки і з ненавистю помахав ними в бік власника Чжана.

Чжан Дунмін заклал руки за спину і з виглядом переможця наказав одному з працівників позаду:

— Іди! Принесіть те, що знайшли в кімнаті Юй Хана!!

Невдовзі працівник виніс випрану до білизни хустинку, в якій було загорнуто кілька в’язок мідяків, приблизно по п’ятдесят монет у кожній. Власник Чжан взяв гроші, показав їх натовпу і з холодною усмішкою сказав:

— Бачите? Тут цілих сто п’ятдесят мідяків. Усі знають, що учні не отримують платні. А в ліжку Юй Хана знайшли стільки грошей — якщо не вкрав, то звідки вони? А ще хлопці, які жили з ним в одній кімнаті, кажуть, що часто чули запах їжі серед ночі... А їжу майстрам завжди носив Юй Хан. Звідки в нього їжа, яку він їв уночі? Це ж очевидно!

Побачивши «докази», надані власником Чжаном, натовп одразу змінив думку:

— Не очікував, що Юй Хан, такий на вигляд чесний хлопець, міг таке зробити!

— Зовнішність оманлива! Крадіжку їжі ще можна пробачити — дитина росте, голод не тітка. Але красти гроші господаря — це непростимо!

— Злодія, якщо спіймали, навіть забити до смерті не гріх...

...

Сяо-Цао, бачачи, як люди, що щойно співчували їм, тепер звинувачують «злодія», випросталася і голосно сказала:

— Власнику Чжан, ви кажете, що мій брат злодій. Скажіть, ви бачили це на власні очі чи спіймали його за руку, коли він крав?? Лише на підставі того, що в кімнаті мого брата знайшли мідяки, ви вирішили, що він злодій — чи не занадто це поспішно? Земляки, невже якщо у ваших кишенях знайдуть гроші, вас можна безпідставно звинуватити в крадіжці?

— Як це можливо! Гроші в моїй кишені — це мої тяжко зароблені гроші, як вони можуть бути краденими?

— Точно, точно! Безпідставне звинувачення — це теж злочин!

...

Ясний погляд Сяо-Цао ковзнув по обличчях людей, і вона твердо промовила:

— Саме так! За тим самим принципом, гроші, що були у мого брата, — це гроші, які ми з батьком давали йому на витрати, коли приїжджали в місто проводжати або забирати молодшого брата і заходили провідати старшого! Ми не знали, що брат пошкодує витратити бодай мідяк і збере їх усі, а це призведе до такої біди!!

Мутні трикутні очі Чжан Дунміна зневажливо зиркнули на неї:

— Дівчисько, брехати теж треба вміти!! Якби у вашої сім’ї були гроші, ви б не віддали дитину в учні! Давати дитині кілька десятків мідяків на кишенькові витрати — ти думаєш, тут усі дурні?

Зустрівши сумнівні погляди натовпу, Сяо-Цао спокійно і впевнено відповіла:

— Пів року тому, можливо, наша сім’я не мала такої можливості! Але зараз! Хоч ми і не рівня великому бізнесу власника Чжана, але ми ведемо невелику торгівлю на пристані і маємо дохід двісті-триста мідяків на день! Скажіть, хіба ми не можемо, шкодуючи брата, який недоїдає, дати йому трохи їжі та грошей?

Раптом із натовпу пролунав гучний голос:

— Я впізнаю цю дівчинку! Вона продає м’ясні страви за один мідяк на пристані. Коли я працював там вантажником, я купував її тушковані страви. Вони дуже смачні, бізнес у неї йде чудово, якщо трохи запізнишся — усе розкуповують!

Цей голос підтвердив правдивість слів Сяо-Цао. Вона продовжила:

— Власнику Чжан, мідяки у ваших руках я нанизувала власноруч. Нитка зроблена із залишків різнокольорових ниток для вишивання моєї мами. Я двічі приносила гроші і один раз їжу, працівники вашої крамниці про це знають...

— Минулого разу, коли я гуляв містом з однокласниками і проходив повз майстерню, я теж залишив братові двадцять мідяків... — знову голосно додав Сяо-Шитоу.