Золоті Поля

Юй Цайдє погладила Сяо-Цао по волоссю, і її посмішка стала ще теплішою: «Добре, що ти не сердишся на тітку. Відпочивай добре, завтра я знову принесу тобі солодку воду з яйцем».

Ця тітка мала дуже м'який характер, було видно, що нею легко маніпулювати. Хтозна, чи не будуть її ображати в родині чоловіка в майбутньому. Як у такої гострої на язик Чжан-ши могла вирости така слабка і добра донька?

Юй Сяоцао подумала: «Невже її підмінили в пологовому? Кхе-кхе... В ті часи дітей народжували вдома з повитухами, про підміну й мови бути не могло!»

Юй Сяоцао від нудьги почала дражнити маленьку козулю Сяо-Будянь. Дивно, але хоч цю козулю годували й поїли вже кілька місяців, а іноді навіть давали воду з духовного каменя, вона зовсім не росла. Вона так і залишалася маленькою і милою. Це дуже розчарувало декого, хто мріяв, що вона виросте і її можна буде з'їсти.

Проте як домашній улюбленець, ця мініатюрна козуля була неймовірно милою. До того ж, вона була охайною і розумною, ніколи не справляла потребу в будинку, і від неї не пахло твариною, а скоріше легким ароматом трави.

Сяо-Шитоу обожнював носити її на руках і брав із собою всюди, викликаючи заздрість у сільських дітей. Його найкращий друг Уцзи якось умовив Шитоу позичити йому козулю на два дні. Але Сяо-Будянь нізащо не хотіла йти з ним, а коли її силоміць забирали, вона завжди примудрялася втекти і повернутися додому.

Одного разу двері були замкнені, і бідолашна тваринка провела всю ніч на снігу, ледь не перетворившись на крижану скульптуру. Сяо-Шитоу так шкодував її, що відтоді нікому не позичав.

Зараз козуля слухняно лежала біля Сяо-Цао, дозволяючи їй гладити себе по голові, і час від часу лизала її руку своїм теплим язиком.

Собаки, яких Сяо-Цао тримала в минулому житті, любили лизатися ще більше, тож їй це не заважало, а от камінь на її зап'ясті був незадоволений: 【Слухай, ти можеш прибрати цю тварину? Хіба можна дозволяти такій нижчій істоті оскверняти моє божественне тіло?】

Юй Сяоцао проігнорувала його і навмисне піднесла зап'ястя з п'ятиколірним каменем до рота козулі. Духовна енергія, що виходила з каменя, привела чутливу і розумну козулю в захват, і вона почала лизати ще завзятіше.

【Геть! Геть звідси!】 — Маленький Камінь знову розлютився. Його духовне тіло у формі золотого кошеняти літало навколо голови козулі, точачи кігті. Але через брак сили воно не могло матеріалізуватися і помститися, тому його шерсть стала дибки, як у їжака.

«Сяо-Тан'юань (маленька рисова кулька), о Сяо-Тан'юань! Чому ти не вчишся на помилках? Твоя доля зараз у руках твоєї господині. Тож будь шанобливішим і ввічливішим! Зрозумів?» — Юй Сяоцао було настільки нудно, що вона навмисне дражнила гордовитий камінь.

【Не смій називати мене Сяо-Тан'юань! Це ім'я зовсім не величне! Називай мене Божественний Камінь... Ой! Прибери її, я весь у слині, яка гидота!】

Маленький Камінь, як тигр, що спустився на рівнину, був безсилий проти цієї жахливої людини і слабкої тварини. Раніше йому б навіть пальцем не довелося ворухнути, щоб розібратися з ними!

【Добре! Господине, люба господине! Я здаюся, прибери її швидше і помий мене!】 — будучи найчистішим каменем, що латає небо, поруч із богинею Нюйва, Сяо-Тан'юань визнав поразку перед збоченою господинею.

Маленький Камінь кусав свою хустинку: Богине Нюйва, твій улюблений камінчик страждає в цьому невідомому просторі, ти знаєш про це? Врятуй мене!

Хоч Маленький Камінь не хотів цього визнавати, але ім'я, яке йому дала Нюйва, збігалося з дитячим ім'ям брата його нинішньої господині! Саме тому, коли Сяо-Цао запитала про його ім'я, він змовчав. Великому небесному каменю мати однакове ім'я зі слабким шмаркатим хлопчиськом було соромно. (Сяо-Шитоу протестує: я вже давно не шмаркатий!)

Коли Юй Сяоцао від нудьги майже заснула, двері західної кімнати знову відчинилися. Маленька фігурка, кругла, як м'ячик, протиснулася в щілину. Позаду служниця примовляла: «Маленький пане, обережніше через поріг, не впадіть!»

«Сяо-Будянь! Сяо-Будянь, Доудоу хоче гратися зі Сяо-Будянь!» — маленький Доудоу (Бобик), побачивши козулю на лежанці, поспішив залізти туди. На жаль, його короткі ніжки підвели: він чіплявся ручками за край ліжка, дриґав ніжками, але так і не зміг залізти.

Сяо-Цао безсовісно сміялася, зовсім не збираючись допомагати. Очі Доудоу наповнилися сльозами, і він з докором подивився на неї.

Краєм ока Юй Сяоцао помітила, що в дверях з'явилася витончена постать, тому вона голосно закашлялася, вдаючи слабкість, і тихо сказала: «Доудоу, сестричка хвора, не лізь сюди, щоб не заразитися. Якщо хочеш, забери Сяо-Будянь до своєї кімнати погратися...»

Доудоу не встиг відповісти, як його перервав кашель матері: «Нічого, нехай Доудоу грається з Шитоу на краю лежанки, а тітка хоче поговорити з тобою».

Служниця нахилилася, підсадила малого пана на лежанку і за знаком Чжао-ши вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.

«Сяо-Цао, вчора твоя бабуся була в гніві, а ми, невістки, хіба можемо суперечити свекрусі?» — Чжао-ши сіла на край лежанки, взяла Сяо-Цао за руку і заговорила щирим тоном.

Сяо-Цао подумки скривилася: хто ж не знає, що найбільше стара боїться саме тебе, Чжао-ши. Навіть твій пук для неї пахне. Якби вчора Чжао-ши хоч трохи пошуміла у східній кімнаті, Чжан-ши б стрималася. Тітко, тітко, кого ти обманюєш! (Ти ж сама як дитина!)

Порожній погляд Сяо-Цао (насправді вона подумки глузувала) збив Чжао-ши з пантелику, і вона вирішила говорити прямо:

«Сяо-Цао, ми з твоїм дядьком у місті мусимо орендувати житло, платити за навчання, купувати папір і чорнило, та й їжа коштує грошей. Ми заощаджували як могли і зібрали лише один лян і два цяні срібла. Скільки твій батько позичив у старшого дядька? Візьми це і поверни борг!»

Юй Сяоцао легенько кашлянула, показуючи свою «слабкість», опустила очі на срібло в руці Чжао-ши і подумки посміхнулася: невже вона вважає всіх дурнями! Чжан-ши щомісяця давала синові й невістці достатньо грошей на життя, і, судячи з натяків Лі-ши, суми, яку отримував молодший син за місяць, вистачило б усій родині на пів року.

Всього за три роки подружжя не тільки жило в достатку і купило служницю, а й придбало невелику крамницю на трохи віддаленій вулиці міста для торгівлі різним крамом.

Вони стверджували, що крамниця — це придане родини Чжао! Але чому її не дали під час весілля, а подарували лише через три роки? Дурнів шукаєте!

Однак, стикаючись із «добротою» тітки, Сяо-Цао, звісно, не стала її викривати, а ввічливо відмовилася: «Тітко, Доудоу ще малий, дядькові треба вчитися, у вас теж багато витрат. Дякую за турботу, але краще заберіть ці гроші!»

«Сестричко, сестричко! Гроші, на лікування!» — маленький Доудоу підповз по лежанці, вихопив срібло з рук матері і вклав його в руку Сяо-Цао. Потім він з усіх сил підвівся, нахилив голівку і притулився лобом до її лоба. Так робила його мама, коли він хворів.

Турбота дитини була щирою, і серце Сяо-Цао розтануло. Вона вщипнула малого за пухку щічку і ніжно сказала: «Наш Доудоу такий молодець, сестричка скоро одужає. Коли в горах розтане сніг, сестричка наловить рибки і зварить улюблений рибний суп для Доудоу!»

«Ура, ура!» — Доудоу заплескав у долоні, стрибаючи і кричачи на лежанці. Він перечепився через ковдру і впал обличчям у м'яку тканину, довго не міг підвестися. Сяо-Шитоу допоміг йому вибратися.

«Сестричко, одужуй швидше! Лови рибку, вари суп для Доудоу!» — Доудоу, забувши про біль у сідницях, підповз до Сяо-Цао, ліг на її ковдру і дивився на неї великими вологими очима, точнісінько як козуля, що прагне води з духовного каменя. Вираз обличчя був ідентичний.

«Добре, добре, добре! Зварю рибний суп для Доудоу!»

Отримавши обіцянку, Доудоу розплився в усмішці, але його увагу знову привернула козуля, що бігала по лежанці. Повненький малюк став на чотири і поповз за нею, граючись у наздоганялки.

Юй Сяоцао повернула срібло тітці і сказала: «Тітко, хоч ми й позичили чимало грошей, тато каже, що через снігопад у місті бракує дичини, і ціни на неї високі. Якщо найближчим часом не буде снігу, тато частіше ходитиме в гори, і до Нового року ми зможемо повернути борг. Подивіться, цей один з гаком лян не покриє боргу перед дідусем, тож краще ми продамо здобич, зберемо всю суму і віддамо разом».

«Які ж це ліки коштують більше одного ляна за кілька порцій?» — почувши, що одного ляна і двох цянів не вистачить, Чжао-ши засумнівалася.

Юй Сяоцао тихо зітхнула і сказала: «Лікар Сунь сказав, що мій організм дуже слабкий, потребує відновлення, а харчування недостатнє. Тому в ліки додали женьшень та інші зміцнювальні засоби, ось чому так дорого. Він також сказав, що після цих ліків тато має знову привезти мене на огляд, і якщо я не одужаю, доведеться пити ліки далі».

Говорячи це, вона насупила брови, зображуючи безпорадність людини, яка ненавидить пити ліки, але змушена це робити.

Після цього курсу треба ще ліки? Недарма свекруха каже, що ця дівчинка — ходяча аптечка! Чжао-ши непомітно забрала срібло і сказала: «Сяо-Цао, не хвилюйся про гроші, головне — здоров'я, відпочивай. Я піду пораджуся з твоїм дядьком, може, вдасться зібрати більше грошей? Доудоу, ходімо, не заважай сестричці відпочивати».

«Не хочу! Доудоу хоче гратися зі Сяо-Будянь!» — Доудоу, якого через сніг довго тримали вдома, нарешті вирвався на волю і не хотів повертатися.

Чжао-ши спробувала його вмовити, але малий ось-ось мав заплакати. Зрештою, вона дозволила Доудоу залишитися в західній кімнаті, а сама пішла до себе.