Золоті Поля

Млинець із грициками, хоч і був зроблений із грубого борошна замість білого, присмажився на сковороді до золотистої скоринки. Хрусткий смак у поєднанні зі свіжим ароматом грициків створював неймовірні відчуття. Родина, яка ніколи не їла подібних страв, одразу закохалася в цей апетитний смак.

Лю-ши запам'ятала рецепт і з усмішкою сказала: «Не думала, що з бобового і просяного борошна, без додавання білого, можна зробити таку смакоту. Цао-ер, це теж метод, який тобі підказали боги?»

Юй Сяоцао, із задоволенням жуючи млинець, на мить завмерла, а потім швидко відповіла: «Не знаю, мабуть. Я прокинулася і просто знала, як це робити. Ніби уві сні хтось сказав мені, що зараз можна знайти ці дикі грицики і як їх готувати... Тату, мамо, спробуйте пампушки з грициками, вони мають бути ще смачніші за млинці».

Готуючи пампушки з грициками, Сяо-Цао смажила тофу і перець, витративши чайну ложку олії, яку принесла бабуся, що дуже засмутило Лю-ши. А ще для тіста пішло дві жмені білого борошна, що, на думку Лю-ши, було занадто марнотратно.

Вона глянула на пампушки в кошику, завагалася, взяла одну і простягнула Юй Хаю: «Я з'їла два млинці і випила велику миску супу з грициками, я вже сита. Чоловіче, спробуй ти, а решту залишмо дітям... До речі, Сяо-Лянь, завтра сходи в місто, віднеси кілька пампушок братові. Заодно віднесеш кошики, які сплів тато, в крамницю».

Юй Сяоцао, яка перед Новим роком лише мигцем побувала в місті, коли прикидалася хворою, почувши про можливість прогулятися, одразу зголосилася: «Завтра краще я піду з Сяо-Шитоу, а Сяо-Лянь нехай залишається вдома, може, ще повишиває...»

Юй Хай, побачивши її ентузіазм, не хотів її засмучувати, але застеріг: «Можеш іти, але будь обережна, не розмовляй із незнайомцями... Сяо-Шитоу, пильнуй сестру, щоб не загубилася!»

Говорячи це, він розламав пампушку навпіл і більшу половину вклав у руку дружини: «Давай скуштуємо куховарство доньки. Якщо смачно, то можна буде назбирати більше диких овочів, робити пампушки і продавати їх на пристані».

Сяо-Цао енергійно закивала. Її батько, виявляється, має комерційну жилку!

Від села Дуншань до міста йти майже півтори години (три години туди й назад). Тільки-но почало світати, як Сяо-Лянь розбудила сестру.

Оскільки брат і сестра йшли в місто, Сяо-Лянь встала рано і приготувала гарячий сніданок, щоб вони поїли перед дорогою. Це була рідка каша з батату, розвареного до м'якості, і розігріті на сковороді вчорашні млинці.

Сяо-Цао випила повну миску каші, з'їла млинець, витерла рот і сказала: «Наїлася! Сяо-Шитоу, швидше, а то піду без тебе!»

Лю-ши загорнула три млинці, що залишилися, у тканину, щоб діти могли перекусити, якщо зголодніють. Подумавши, вона дістала зі скрині гаманець, відрахувала двадцять мідяків і сунула їх Сяо-Цао: «Візьми, ти вперше йдеш на ярмарок, якщо побачиш щось цікаве — купи...»

Ці двадцять мідяків були невеликою сумою, але для родини Юй, у якої залишилося всього двісті з гаком мідяків, вони були дуже цінні. За двадцять мідяків можна було купити понад два цзіні білого борошна або більше чотирьох цзінів грубого. Сяо-Цао не хотіла брати, але Лю-ши наполягала: «Візьми! Якщо не витратиш, принесеш назад».

Потім вона зібрала п'ять пампушок з грициками для старшого сина Юй Хана і загорнула їх у тканину. Сяо-Лянь принесла зі своєї кімнати п'ять вишитих мішечків і дала настанову: «Занеси це власниці «Чженьлун Сюфан» (Вишивальна майстерня «Чженьлун»), а потім купи мені шовкових ниток на десять мідяків, решту залиш собі на цукерки...»

Куточки рота Юй Сяоцао сіпнулися: всередині я доросла жінка, якій скоро тридцять, не треба зі мною як з дитиною, добре?

Отримавши безліч настанов від рідних, брат і сестра вирушили в дорогу до міста. Не встигли вони відійти далеко, як побачили Цянь Веня з маленьким вузликом за плечима, якого проводжала Мао-ши.

«Куди це ви зібралися?» — Мао-ши вчора зварила суп із грициків, і він виявився дуже смачним. Вона планувала сьогодні взяти дітей і теж піти накопати трохи, щоб зробити пампушки і побалувати родину.

Сяо-Шитоу, радісно вишкіривши білі зуби, голосно відповів, ніби боячись, що хтось не почує: «Ми з другою сестрою йдемо в місто, щоб віднести пампушки старшому братові!»

Цянь У, що стояв за спиною Мао-ши і тер сонні очі, почувши це, одразу пожвавішав: «Мамо, я теж хочу піти в місто з Сяо-Шитоу погуляти!»

«Яке ще гуляти! Дивися, щоб тебе викрадачі дітей не забрали! Сьогодні підеш зі мною копати дикі овочі, інакше ввечері не отримаєш їсти!» — Мао-ши заштовхала сина, що пручався, у двір, а старшому сказала: «Будь обережний у дорозі, наступного разу приготую тобі щось смачненьке!»

Сяо-Шитоу подивився на одяг Цянь Веня і запитав: «Брате Сяо-Вень, ти повертаєшся в місто на навчання? Ми теж туди, ходімо разом!»

Цянь Вень побачив, що Юй Сяоцао несе не тільки пухкий вузлик за спиною, а й три кошики в одній руці і великий плетений короб в іншій. Він підійшов і взяв у неї важкі кошики: «До міста далеко, з таким вантажем ти швидко втомишся. Давай я понесу».

«Ні, ні! Коли втомлюся, ми з Сяо-Шитоу понесемо разом!» — Юй Сяоцао міцно тримала ручки кошиків. Але її сили були меншими, ніж у Цянь Веня, і він зрештою забрав кошики. Сяо-Цао нічого не залишалося, як подякувати.

Чесно кажучи, Юй Сяоцао була не створена для довгих переходів. Вона думала, що вода з духовного каменя зміцнила її здоров'я і кілька десятків лі не будуть проблемою. На жаль, вона переоцінила себе: чим далі йшли, тим важчим здавався вантаж, і ноги ледве пересувалися.

На щастя, їх наздогнав віз дядька Ма з сусіднього села, який віз людей у місто. Побачивши трьох дітей, дядько Ма привітно гукнув: «Сідайте, підвезу! З вас трьох візьму плату тільки за двох».

На візку вони швидко дісталися міста. Цянь Вень хвилювався за безпеку брата і сестри, тому м'яко запропонував: «Сяо-Цао, у місті різні люди бувають. Може, спочатку зайдемо до школи, я залишу речі, а потім проведу вас до брата...»

Юй Сяоцао ввічливо відмовилася: «Не треба. Ми з братом вже були в місті, дорогу знаємо. Не будемо заважати твоєму навчанню».

«До побачення, брате Сяо-Вень!» — Сяо-Шитоу помахав йому рукою, його великі очі з цікавістю роздивлялися все навколо.

Попрощавшись із Цянь Венем, Сяо-Цао розпитала дорогу до крамниці господарчих товарів, щоб спочатку віддати кошики. Крамниця була трохи віддалік. Власник, побачивши дітей із новими кошиками, скривився і сказав:

«Сяо-Лянь, знову кошики принесли! Зараз не сезон, бамбукові вироби погано продаються, минулі ще лежать. Цього разу я візьму, щоб не ображати, але наступного разу... не приносьте».

Сяо-Цао не стала виправляти помилку власника щодо імені. Подякувавши, вона мовчки повела брата вулицею, відчуваючи смуток. Батько сподівався заробляти плетінням кошиків, не стільки заради грошей, скільки щоб довести самому собі, що він не каліка.

Ех! Якби тільки нога батька швидше загоїлася...

У вишивальній майстерні «Чженьлун» власниця привітно зустріла дітей: «О! Сяо-Лянь, за кілька днів ти так побілішала і покращала. Справді, дівчата ростуть і змінюються!»

Юй Сяоцао вже знала, що після приходу до влади нинішнього імператора-регента, який активно просував ідею «рівності чоловіків і жінок», статус жінок трохи покращився. На вулицях можна було побачити жінок, що гуляють або торгують. Жінки-власниці, як у «Чженьлун Сюфан», теж не були рідкістю.

Сяо-Цао раділа, що потрапила в цей час. Якщо вона займатиметься дрібною торгівлею, це не виглядатиме занадто дивно.

Дякую колегам-мандрівникам у часі за створення відносно вільного середовища. Щодо чуток про імператора-засновника і нинішнього правителя, Сяо-Цао була впевнена, що вони, як і вона, прибули з майбутнього. Раз є ці двоє, можливо, є й інші.

У неї не було великих амбіцій, вона просто хотіла оберігати свою родину, бути щасливою селянкою і іноді заробляти трохи грошей своїми ідеями. Принцип «земляк земляка бачить здалеку» не завжди спрацьовує на користь мандрівників у часі, вона не хотіла стати гарматним м'ясом. Схоже, треба поводитися скромніше...

«Майстерність Сяо-Лянь стає все кращою. Скоро перевершиш матір. О? Ці візерунки дуже вишукані, і поєднання кольорів нове. За ці п'ять мішечків я дам тобі таку ж ціну, як твоїй матері — двадцять мідяків за штуку. Надалі вишивай більше таких, я платитиму ще більше!»

Раніше мішечки Сяо-Лянь приймали по п'ятнадцять мідяків, тож тепер вони заробили на двадцять п'ять мідяків більше. Власне, це була заслуга Сяо-Цао, адже дизайн візерунків придумала вона.

У минулому житті вона цікавилася малюванням, і якби не трагедія з батьками, могла б вступити до художньої школи. Після того як вона взяла на себе управління магазином, у вільний час любила малювати квіти для розваги. Хто б міг подумати, що в цьому світі це допоможе заробити гроші.

Сховавши гроші, Сяо-Цао повела брата до столярної майстерні. Там сидів той самий молодий підмайстер із зарозумілим поглядом, дрімаючи на стільці, задерши ногу. Почувши, що діти шукають Юй Хана, він неохоче встав, бурмочучи: «Юй Хан? Він же тільки десять днів тому ходив додому! Скільки ж клопоту!»

Коли Юй Хан вийшов, на ньому була та сама куртка, яку Сяо-Цао принесла йому перед Новим роком. Але всього за два місяці вона вкрилася дірками, з яких стирчала біла вата. Сяо-Цао знала, що брат дуже береже речі, і новий одяг не міг так швидко зноситися сам по собі.