Золоті Поля

Ринок худоби розташовувався на самісінькій півночі містечка — це був великий пустир, огороджений дерев’яним парканом. У цей час там стояв гамір: продавці корів, коней, мулів… усі зібралися тут. У повітрі стояв запах гною, що, м’яко кажучи, не дуже приємно.

— Продаю теля, щойно виповнилося два місяці, міцне та здорове! Брате, якщо хочеш, можу трохи поступитися в ціні!

— Друже, подивись на мого мула, йому лише два роки, якраз готовий до роботи…

— У твого мула, здається, проблеми з ногами, він ледве ходить, навіщо такий потрібен!

— Теля занадто мале, мені потрібне таке, щоб навесні вже могло працювати…

— Дядьку, погляньте на мого…

…

З усіх боків лунали різні голоси, але для Сяо-Цао вони звучали дуже приязно. Дорогою сюди вона вже розпитала кількох продавців корів та мулів, але ціни були зависокі. Як і казав батько: якщо не платити за навчання Шитоу, то можна було б купити одну тварину, але на віз уже б не вистачило.

Сьогодні, ніби небо навмисне вирішило піти проти Сяо-Цао: обійшовши все коло, вона майже не побачила продавців віслюків. А ті поодинокі, що траплялися, називали такі шалені ціни, що виходило дорожче за корову.

— Гей! Там щось цікаве відбувається, ходімо глянемо… — Юй Хай теж розумів, що купити худобу — це не просто прийти і взяти перше-ліпше, тому, на відміну від Сяо-Цао, не мав кислого виразу обличчя. Побачивши натовп попереду, він одразу взяв молодшу доньку за руку і почав пробиватися всередину.

— Бідний студенте! Твій віслюк настільки хворий, що ось-ось здохне, а ти ще ціну гнеш! Хто його купить?! Гаразд, гаразд, у мене м’яке серце, не можу дивитися, як інші страждають. Куплю твій віз із віслюком за вісімсот мідяків! — промовив хитрого вигляду чоловік середнього віку, дивлячись на худу, як тріска, тварину на землі тоном благодійника.

Протиснувшись крізь натовп, Сяо-Цао побачила юнака років шістнадцяти-сімнадцяти, одягненого в довгий халат академії «Жунсюань», який сидів навпочіпки перед віслюком. Тварина була настільки худою, що шкіра обтягувала кістки; вона не могла навіть стояти і безсило лежала на землі. Якби її живіт не здіймався, можна було б подумати, що вона мертва. Юнак, із обличчям повним смутку, без упину хитав головою і тихо бурмотів:

— Не можу, не можу! Тільки виготовлення воза коштує майже один лян срібла. Мій батько чекає на гроші від продажу віслюка, щоб врятувати життя, а восьмисот мідяків не вистачить навіть на дві порції ліків…

Чоловік середнього віку нетерпляче перепитав:

— Бідний студенте, то скільки ти хочеш за цього напівмертвого віслюка?

— Т… три ляни срібла! Мій батько тяжко хворий, ці гроші потрібні, щоб запросити лікаря… — молодий учений, здавалося, розумів, що назвав зависоку ціну, тому його голос був ледь чутним.

Але в нього не було вибору. Щоб оплатити його навчання, сім’я вже розпрощалася з усім цінним, і вони виживали лише завдяки цьому візку, перевозячи вантажі або людей до міста. Хто ж знав, що п’ять днів тому віслюк раптом захворіє: у нього почалися блювота й діарея, і він сильно занедужав. Кілька ветеринарів лише розводили руками. Його батько від хвилювання і розпачу теж зліг і не міг встати з ліжка.

У родини не було грошей на лікаря, тому йому довелося привести цього хворого віслюка, що ледве переставляв ноги, на ринок, щоб спробувати удачу…

Чоловік середнього віку глузливо пирхнув і безцеремонно сказав:

— Три ляни срібла? Малий студенте, ти хоч знаєш, що здоровий великий самець коштує не більше п’яти лянів? А твій… Цк-цк! Боюся, навіть якщо зарізати його на м’ясо, багато не набереться. Вісімсот мідяків — це я вже тобі послугу роблю!

— Справді, справді! Хто дасть три ляни за віслюка, що ось-ось здохне?

— Вісімсот мідяків — це замало, навіть на віз не вистачить. На його місці я б теж не продав…

— Цей хлопчина такий нещасний, судячи з одягу — учень академії «Жунсюань». Якби йому не були конче потрібні гроші, він би не стояв тут, дозволяючи іншим тицяти в себе пальцями…

Глядачі гомоніли: хтось казав, що юнак збожеволів від жадібності, хтось співчував його біді.

Обличчя молодого вченого було блідим як смерть. Він дивився на віслюка, що ледве дихав, наче заворожений, і без упину повторював:

— Не можу, не можу… Батько чекає на гроші, щоб врятуватися, чекає на порятунок…

Юй Сяоцао, зворушена виглядом студента, згадала горе і безпорадність своєї сім’ї, коли життя її батька висіло на волосині. Вона подумки покликала Маленький Небесний Камінь:

— Сяо-Тан’юань, ти можеш врятувати цього віслюка?

Золоте мініатюрне кошеня висунуло маленьку голівку з-під її подертої ватної куртки на грудях, ліниво глянуло одним оком і невдоволено пропищало дитячим голоском:

[Смердюча хазяйко, за кого ти мене маєш? То рибу приманюй, то людей рятуй, а тепер ще краще… змушуєш мене рятувати худобу. Не буду, я страйкую!]

Уявіть собі крихітне кошеня, що сидить, заклавши лапу на лапу, склавши передні лапки на грудях і відвернувши голову вбік, при цьому гордо називаючи себе «я» (у грубій формі «лаоцзи») — картина була водночас милою і безглуздою.

Сяо-Цао терпляче почала його вмовляти:

— Сяо-Тан’юань, Богиня Духу скинула тебе в нижній світ, щоб ти набрався досвіду. Як то кажуть, «врятувати одне життя — краще, ніж збудувати семиповерхову пагоду». Роби більше добрих справ, твори добро, і ти швидше досягнеш досконалості й повернешся до богині Нюйви!

Маленький Небесний Камінь згадав, що кожного разу, коли він допомагав Сяо-Цао, його магічна сила певною мірою відновлювалася. Особливо після порятунку Юй Хая, коли він зміг набути видимої форми. Він вирішив, що слова Сяо-Цао мають сенс, тому неохоче пробурмотів:

[Поки він не здох, цей божественний камінь зможе його врятувати…]

Отримавши гарантію від Небесного Каменю, Сяо-Цао зробила крок уперед і звернулася до студента:

— Можна мені оглянути цього віслюка?

Погляд юнака, що до того був тьмяним, миттєво спалахнув надією, наче він побачив рятівника:

— Дівчинко, ти… ти хочеш купити віслюка?

Побачивши її подерту, в латках куртку, вираз його обличчя знову згас. Він хотів щось сказати, але промовчав, лише додавши:

— Дівчинко, мій віслюк хворий, тобі краще його не купувати…

Сяо-Цао побачила, що навіть у такому скрутному становищі він зберігає добре і чесне серце, тому усміхнулася і сказала:

— Я навчилася від батька трохи лікувати худобу, давай я гляну. Якщо віслюка ще можна врятувати, я його куплю.

— Добре, добре! Дивись… Мій віслюк дуже працьовитий, йому ще немає й трьох років. До хвороби всі, хто його бачив, казали, що це добра тварина… — В очах молодого вченого знову загорівся вогник надії, і він уважно стежив за кожним рухом Сяо-Цао.

Сяо-Цао присіла перед віслюком і піднесла руку до його носа й рота. Тепле повітря від подиху тварини торкнулося її долоні — слабке, але відчутне.

Дихає — це вже добре! Вона позичила поруч щербату миску для напування худоби, попросила Юй Хая відв’язати флягу з пояса і налила з неї миску води з духовним каменем.

Віслюк, здавалося, відчув духовну енергію у воді. Він із зусиллям підняв голову і, тягнучись до руки Сяо-Цао, почав повільно, ковток за ковтком, пити воду. Випивши миску, він все ще не мав сили підвестися, але його погляд став ясним і живим.

— Ну як? Дівчинко, мого віслюка можна врятувати? — побачивши, що тварина, яка давно не їла й не пила, вперше випила миску води, надія в серці студента спалахнула ще яскравіше.

Хитрий чоловік середнього віку продовжував відпускати уїдливі коментарі:

— Ветеринари на ринку сказали, що він безнадійний. Що може зробити мале дівчисько? Раджу тобі продати його, поки він не сконав. Інакше, коли здохне, це принесе нещастя, і я навіть вісімсот мідяків не дам.

Молодий учений, наче не чуючи цих глузувань, дивився на Сяо-Цао, як на останню соломинку, вчепившись нігтями собі в долоню до крові, навіть не помічаючи болю.

Стороннім здавалося, що Сяо-Цао жалісливо гладить віслюка по випираючих ребрах, але насправді вона за допомогою п’ятиколірного каменя на зап’ясті обережно вичищала з його тіла хворобу. Непомітне для людського ока блідо-золоте сяйво повільно перетікало з каменя в тіло тварини. Менш ніж за мить віслюк уже зміг підняти голову, а в його очах з’явився блиск.

Сяо-Цао з усмішкою кивнула студентові й сказала:

— Хвороба не надто серйозна, я купую! Три ляни срібла, так?

— Так… так! — юнак ошелешено дивився на срібло, яке простягала Сяо-Цао. Він не міг повірити, що його віслюк, який, здавалося, був приречений, справді продався за три ляни. На якусь мить він завмер, не знаючи, що робити.

Сяо-Цао, побачивши, що він не рухається, подумала, що він передумав, і тихо запитала:

— Що таке? Ти ж казав, що батько чекає на гроші, щоб врятуватися? Чому не біжиш?

— О! Е… Велике спасибі, дівчинко, за твою доброту! Прошу, назви своє ім’я, Фан Цзимо обов’язково віддячить у майбутньому! — молодий учений глибоко вклонився Сяо-Цао та її батькові.

Сяо-Цао відповіла:

— Яка там доброта? Ти продаєш, я купую — це чесна угода, ніякої благодійності. Біжи швидше, хвороба твого батька не терпить зволікань!

Фан Цзимо теж хвилювався за хворого батька, тому, побачивши, що вони не хочуть називати імен, знову вклонився, міцно стиснув срібло і поспішно покинув ринок.

Той чоловік, якому не вдалося поживитися, кисло промовив:

— Дівчинко, ти ще замала. У світі є всякі люди, багато хто прикидається хворим, щоб викликати жалість. Дивись, щоб тебе не обдурили, а ти й не помітила!

— Дякую за попередження, дядечку! Але цей студент одягнений у халат академії «Жунсюань», а там на перше місце ставлять моральні якості учнів. Я вірю, що він не шахрай, — Сяо-Цао була не простою семи-восьмирічною дитиною, щоб її так легко збити з пантелику. Купити віслюка за три ляни срібла разом із готовим візком було набагато вигідніше, ніж купувати тварину окремо і замовляти віз.

Чоловік кинув останній погляд на віз, що був новим на сімдесят відсотків, холодно хмикнув і сказав:

— Не слухаєш старших — накличеш біду. Я просто хотів попередити, бо ці три ляни ви, мабуть, довго збирали. Дивіться, щоб у результаті не залишитися ні з чим! — сказавши це, він змахнув рукавом і пішов.

Сяо-Цао підняла брову і зневажливо скривила губи. Не вдалося нажитися, то треба ще й гидоту сказати… Що за людина…

Юй Хай, однак, стурбовано запитав:

— Цао-ер, цей віслюк такий слабкий, навіть встати не може. Як ми дотягнемо його додому? На воза дідуся Чжана він не поміститься…

Але Сяо-Цао впевнено відповіла:

— Нічого страшного, у мене передчуття, що до вечора, коли ми будемо повертатися, він уже зможе йти сам! Тату, у нас закінчуються приправи, на ринку є лавка з дешевими спеціями, ходімо глянемо.