Золоті Поля

Імператорський двір вчасно надав допомогу постраждалим від лиха, і хоча життя простих людей у районах стихійного лиха стало важчим, вони все ж могли підтримувати повсякденне життя, і навіть не було випадків, щоб люди покидали рідні краї та втікали від лиха. Прості люди були безмежно вдячні імператорському двору за милість, і багато сімей навіть встановили таблички довголіття для імператора.

Сім'я дідуся Юй Цао по материнській лінії жила на захід від Західної гори, і від села Дуншань їх відділяла одна Західна гора. У горах була вибоїста дорога, яка могла вести прямо до села Сішань, і хоча цей шлях був майже вдвічі ближчим, ніж по офіційному тракту, гірська дорога була важкою для проходження, і до того ж, час від часу траплялися випадки, коли дикі звірі ранили людей.

Зерна в родині Юй було достатньо, щоб харчуватися до того часу, коли навесні зберуть новий врожай, тому не потрібно було хвилюватися про те, що вони залишаться голодними. Коли на серці у пані Лю стало спокійно, вона знову згадала про п'ятнадцятьох людей від малого до старого у своїй рідній сім'ї, чи вистачить їм зерна, щоб прогодуватися, і чи не будуть вони голодувати.

Коли пані Лю в енний раз перед Юй Хаєм та дітьми заговорила про свою рідну сім'ю, Юй Хай прийняв рішення і сказав: «Оскільки ти хвилюєшся, ми просто відвеземо їм трохи зерна та й по всьому! Немає такого правила, щоб діти та онуки їли багато м'яса та риби, дозволяючи батькам та братам голодувати!»

Через нашестя сарани не можна було садити зернові, тому в сім'ї Юй, окрім Лю Ху, який знайшов роботу вантажника на пристані, більшість інших сиділи вдома без діла. Старий Юй узяв кількох дітей і пішов на море збирати морепродукти під час відливу. Юй Лянь продавала лянфень на пристані. Матеріалом для приготування лянфень були сушені морські водорості, запасені з минулого року. Оскільки ціни на зерно були занадто високими, холодну локшину більше продавати було не можна!

Причина була дуже простою: миска холодної локшини зазвичай продавалася за п'ять цянів, але зараз ціни на зерно вже злетіли до захмарних висот у тридцять-п'ятдесят разів; якщо ціну на холодну локшину встановити низькою, цього не вистачить навіть на покриття собівартості, а якщо встановити високою, то хто зможе її собі дозволити? На щастя, сушених морських водоростей, зібраних минулого року, залишилося ще чимало, і продавати їх ще два-три місяці не мало б бути проблемою. Проте ціна на лянфень також трохи зросла і тепер становила п'ять цянів за миску. Бізнес на пристані, хоча й не був таким хорошим, як у попередні роки, але щодня все ж дозволяв заробляти трохи срібла. Юй Лянь, звісно ж, не збиралася від цього відмовлятися.

Зараз найзайнятішими вдома були Юй Лянь та Юй Хан. У них обох були власні справи, якими треба було займатися. Усі інші сиділи вдома без діла, приводячи до ладу ті кілька му городу на подвір'ї.

Пані Лю доручила роботу з обприскування городу старшій сестрі Юй Цайфен. Юй Хай завантажив у віз десять мішків зерна, кожен мішок важив близько п'ятдесяти цзінів. Побачивши це, пані Лю була дуже зворушена. П'ятсот цзінів зерна вистачить її рідній сім'ї, щоб харчуватися два-три місяці. Племінники та племінниці в її рідній сім'ї вже виросли і їдять як дорослі; покладаючись лише на продовольство для допомоги при стихійних лихах, було б добре, якби вони могли наїстися хоча б наполовину! Зерно за фіксованими цінами від уряду невідомо коли привезуть, вона ж не могла безпорадно дивитися, як її рідна сім'я голодує!

Скільки б не було зерна вдома, це все одно те, що родина Юй заробила своїми власними здібностями. Навіть якби вони не дали родині Лю жодного цзіня чи ляна, ніхто не міг би нічого сказати. Зрештою, у рік лиха зерно є найважливішим. Вона лише обмовилася словом, а її чоловік приготував повний віз зерна і дозволив їй відвезти його своїй рідній сім'ї. Як могло серце пані Лю не зворушитися?

«Мамо, я ж ніколи не була в домі дідуся, чи можеш ти взяти мене з собою, щоб я впізнала дорогу?» До того, як Юй Цао перемістилася, вона цілими днями лежала прикута до ліжка через хворобу і нікуди не могла піти. Після поділу майна, з тих чи інших причин, вона також ніколи не бувала в селі Сішань. Ці два дні вона нудьгувала вдома без діла, і як тільки почула, що є можливість вийти з дому, поспішила попросити, щоб її взяли з собою.

Шитоу також вискочив зі своєї кімнати і закричав: «Я теж поїду, я теж поїду!»

Юй Хай з усмішкою сказав: «Добре! Всі поїдемо, поїдемо разом!»

Пані Лю закотила на нього очі й сказала: «Ти тільки й вмієш, що балувати їх!»

Юй Цао дістала з льоху готову пасту з сарани, також взяла пакунок печива, зробленого вчора, а ще в'ялене м'ясо власного приготування та сушену на вітрі качку. Такі гостинці точно не соромно було подарувати!

Зерно у возі було прикрите солом'яними матами та стеблами кукурудзи; Юй Цао та Шитоу залізли і сіли на самий верх зерна, пані Лю сіла на голоблі, а Юй Хай правив конем; сім'я з чотирьох осіб вирушила новозбудованою дорогою біля підніжжя Західної гори в напрямку офіційного тракту.

Спочатку, якби люди зі старого будинку родини Юй хотіли виїхати кудись, їм довелося б пройти через усе село. Пізніше, коли резиденція принца Цзіна будувала окрему садибу на Західній горі, вони проклали іншу дорогу, яка якраз проходила повз ворота старого будинку родини Юй, що дозволяло оминути село і виїхати прямо на офіційний тракт, заощадивши чимало шляху.

Жінки в селі, які базікали між собою, здалеку побачили, як від родини Юй виїхав віз, вщент заповнений невідомо яким вантажем. Пані Сюн, яка була найгострішою на язик, сказала пані Лі: «Брат твого чоловіка повіз цілий віз чогось на захід. Пані Лю також поїхала з ним, чи не везуть вони зерно її рідній сім'ї?»

Пані Лі закотила свої трикутні очі й сказала: «Хто є братом мого чоловіка? У мого чоловіка є лише один брат — Юй Бо, він зараз навчається в префектурному місті, чекаючи наступного року, щоб скласти іспит на звання сюцая!»

Інша невістка, яка терпіти її не могла, скривила губи й сказала: «Точно, ви ж уже повністю розірвали стосунки з дядьком Юєм і більше не одна сім'я. Брат Дахай швидше допоможе сім'ї дружини, ніж вам щось перепаде!»

Пані Лі вирячила очі, але, чітко розгледівши перед собою невістку, яка була великою майстринею у бійках, знову знітилася: «Брат Дахай, ти називаєте його так ласкаво. Шкода, що хоч би як ти до них не підлещувалася, вони не дадуть тобі й зернини».

Та невістка знову скривила губи і сказала: «Я ж не така, як деякі, які люблять поїсти та лінуються працювати, та ще й мають свекруху, яка їх пригнічує. Наша сім'я перед лихом зібрала весь батат, і разом із зерном з допомоги для постраждалих, нам без проблем вистачить їжі на три-п'ять місяців. А деякі люди, отримавши зерно, навіть не можуть покласти його собі до рота, як же це жалюгідно!»

Почувши це, полум'я в душі пані Лі стрімко спалахнуло, але вона не могла знайти способу виплеснути його. Причиною, чому вона сьогодні змогла вибігти і пліткувати про те про се з іншими, було те, що її свекрухи не було вдома, вона поїхала до префектурного міста, щоб відвезти своєму дорогоцінному синові продовольство та срібло.

Зерно, яке отримала сім'я, свекруха замкнула в шафі, і на ці три дні, поки її не буде, вона залишила їм лише три цзіні зерна. Вдома двоє дорослих і один підліток, трьох цзінів зерна не вистачить навіть на один день!

Пані Лі завжди бурмотіла на вухо своєму чоловікові, що зерно, яке вони отримали, свекруха урізала, щоб віддати його молодшому брату. Через це пані Лі навіть сильно посварилася з пані Чжан. Але хіба її рівень міг зрівнятися з рівнем пані Чжан; після того, як її заморили голодом на один прийом їжі в якості покарання, вона стала слухняною.

Те, що ця невістка сказала так, було рівнозначно тому, що розірвати її ще не загоєний шрам. Пані Лі різко підвелася, вирячила очі і вже збиралася вибухнути лайкою, але побачила, як та невістка закочує рукави з таким виглядом, ніби казала: «Тільки спробуй сказати хоч слово, і я вліплю тобі ляпаса», і одразу ж здулася, мов проколота повітряна куля. Вона люто зиркнула на ту невістку; якби погляди-леза могли вбивати, та невістка померла б уже багато разів. Пані Лі лише пирхнула і, поплескавши себе по сідницях, пішла додому!

Пані Сюн, однак, кисло сказала: «Сім'я Юй Хая за ці два роки заробила чимало грошей, а перед лихом я ще бачила, як вони купували зерно в містечку і привозили додому. У їхній сім'ї точно немає нестачі зерна! Той віз абсолютно точно завантажений зерном, і, судячи з усього, він прямує в напрямку села Сішань! Ех! Цей Юй Хай справді дуже щедрий, як посилає зерно, то відразу цілий віз. Родині Лю із села Сішань дуже пощастило: сидять вдома, нічого не роблять, а їм з неба просто так падає кілька сотень цзінів зерна. Чому ж у нашій родині немає таких багатих родичів?»

Тій невістці, яка протистояла пані Лі, також не подобалися манери пані Сюн, тому вона підвелася і приготувалася йти: «Навіщо так багато балакати? Кому вони відправляють — це їхня справа, хоч би скільки там було, нам все одно нічого не дістанеться. Я краще піду допоможу своєму чоловікові копати морських черв'яків, за день можна заробити трохи грошей на сіль! Це краще, ніж сидіти тут і чекати, поки пироги впадуть з неба!»

Сім'я Юй Хая не знала, що їх обговорюють, і радісно правила конем, прямуючи всю дорогу до села Сішань. На дорозі майже не було видно жодного перехожого; ті, хто міг знайти можливість попрацювати, вже пішли на роботу, а ті, хто не міг знайти такої можливості, сиділи вдома, намагаючись якомога менше рухатися, щоб менше витрачати зерна.

Сім'я вирушила досить пізно, а віз, навантажений кількома сотнями цзінів зерна, їхав не швидко. Між селом Сішань та селом Дуншань різниця була лише в одному слові, але насправді відмінність була величезною! По-перше, у селі Сішань не було жодної резиденції принца, яка б будувала там садибу і прокладала для них дороги. Тому, з'їхавши з офіційного тракту, їм довелося їхати ділянкою дороги, яка була суціль у вибоїнах, що було дуже клопітко.

Крім того, село Сішань не виходило до моря, і на відміну від жителів села Дуншань, вони не могли у вільний час збирати морепродукти, щоб обміняти їх на гроші. Проте в селі Сішань було більше родючих земель; окрім освоєних на горах ділянок, де садили батат, на всіх інших землях посіяли пшеницю.

Цього разу через нашестя сарани село Сішань зазнало величезних збитків. Пшеницю, яку незабаром вже можна було б збирати, повністю знищила проклята сарана. Батат, захований під землею, ще можна було хоч трохи зібрати.

Родина Лю мала близько десятка му родючої землі, на якій посадили пшеницю, але не змогли зібрати жодної зернини. На п'яти му гірських земель посадили батат. Почувши новини, передані родиною Юй перед лихом, троє братів Лю під проводом старого батька поспішно зібрали весь батат і принесли його додому, а також день і ніч жали пшеницю на кількох му землі. Хоча пшениця ще не дозріла, але вона вже була на пізній стадії наливання зерна; якщо зелену пшеницю підсмажити на вогні, а потім розтерти, щоб дістати зерна, її також можна було використовувати як продовольство.

Коли сім'я Юй Хая з чотирьох осіб під'їхала возом до дверей родини Лю, усі домашні від малого до старого сиділи на подвір'ї та розтирали пшеницю!

«Тату...» — побачивши, що сивого волосся на голові старого батька стало ще більше, в носі у пані Лю защипало, і вона не втрималася та вигукнула.

Син третього дядька Цао, Лю Хао, тринадцятирічний Лю Чжимінь, підняв голову і здивовано крикнув: «Тітко! Дідусю, тітка приїхала!!»

Лю Цуньцзінь підняв голову і, побачивши доньку, яка стояла у дверях з почервонілими очима, поспішно підвівся і пішов назустріч, кажучи: «Дівчинко Юнь, як ти тут опинилася? Чи не тому, що вам не вистачає зерна для їжі? Наша сім'я зібрала чимало зеленої пшениці, візьми трохи з собою, щоб виручити вас у скруті!»

Почувши це, сльози пані Лю градом покотилися з очей. Вона була наймолодшою і єдиною донькою в сім'ї; змалечку батьки любили її найбільше, а крім того, троє старших братів балували її, тому до заміжжя вона завжди жила безтурботно.

Коли вона виходила заміж, сім'я дала їй у придане чимало речей, але всі вони були конфісковані пані Чжан; під приводом того, що майно ще не розділене, вона взяла їх на зберігання, і з того часу пані Лю більше ніколи не бачила свого приданого.

Після заміжжя її життя стало важким, і вона час від часу скаржилася на свої негаразди рідній сім'ї. У її рідній родині було багато людей, а землі мало, тому вони також не жили в достатку, але щороку вони відривали від себе трохи срібла та зерна, щоб відправити їй. Шкода, що вона була безвольною, і все срібло та зерно виманювала пані Чжан.

У той час, коли вони щойно відділилися від сім'ї, для її родини настав найважчий період; і саме її старі батьки разом із братами та невістками з рідної сім'ї допомагали їм ремонтувати будинок, привозили зерно, давали їй срібло на покупку речей першої необхідності, що дозволило їхній сім'ї пережити найважчі часи.