Золоті Поля

— Наступного разу, коли різатимете свиню, чи можете залишити мені свинячу кров, шлунок і кишки? Я можу заплатити... — з надією запитала Юй Сяоцао.

М’ясник Ван був здивований і спантеличено сказав:

— Навіщо тобі цей непотріб? Дівчинко, це смердить і зовсім несмачне!

Юй Сяоцао загадково посміхнулася і сказала:

— Я знаю, але мені це потрібно... Давайте так, я заплачу вам два мідяки за попереднє замовлення. Ви все одно це викидаєте, тож краще продайте мені — заробите зайві два мідяки!

У м’ясника Вана бізнес і так йшов добре, тож він не переймався через ці два мідяки. Він усміхнувся і відповів:

— Добре, добре! Залишу тобі, а грошей не треба, вважай це подарунком від дядька. Надалі, коли вашій родині знадобиться м’ясо, просто пам’ятай про мій прилавок.

— Чи треба обв’язати свинячу голову соломою? Я піду в хату по шлунок і кишки! — м’ясник Ван дбайливо взяв трохи соломи і постелив на дно кошика Сяо-Цао, боячись, що нутрощі забруднять рибу, що лежала знизу.

Сяо-Цао попросила покласти і свинячу голову в кошик. Цього разу улов був непоганим, можна сказати, поверталися з повними руками. Вона також витратила десять мідяків на глечик соєвої олії, тож кошик був набитий по вінця і став досить важким. Сяо-Шитоу підібрав біля дороги палицю, і вони несли кошик разом, часто зупиняючись перепочити, тож дісталися додому лише після обіду.

Біля в’їзду в село вони побачили знайому постать, що блукала біля дороги, а за нею слідувала маленька чорна тінь. Побачивши брата і сестру, козуля першою кинулася до них, потерлася головою об ноги Сяо-Цао, наче просячи ласки, а потім почала гратися зі Сяо-Шитоу.

— Ха-ха! Не бачилися пів дня, малеча засумувала? Ти така розумна, що вийшла нас зустрічати. Друга сестричко, твій Сяо-Тан’юань, мабуть, уже десь повіявся! Тато правду казав, дикого кота важко приручити! — Сяо-Шитоу обіймав козулю, яка облизувала йому обличчя, і був цьому дуже радий.

Мініатюрне золоте кошеня, в яке перетворився Маленький Камінь, було дуже гордим і ні на кого в родині, крім Сяо-Цао, не звертало уваги. Сяо-Шитоу хотів подружитися з ним, але отримав удар кігтями, що залишив кілька червоних подряпин. Сяо-Шитоу і любив, і боявся його, тому щоразу з ревнощами підколював кошеня.

Сяо-Цао весело вщипнула Сяо-Шитоу за щоку і сказала:

— Що? Сяо-Тан’юань знову тебе образив? Сердитися на кота — це вже занадто!

Відколи Маленький Камінь набув тілесної форми, він щодня брав свій справжній п’ятиколірний камінь і йшов рано-вранці, повертаючись пізно ввечері. Він шукав у лісі джерела з найсильнішою духовною енергією і відмокав у них цілий день, повертаючись додому лише вночі.

Сяо-Лянь, яка довго чекала біля в’їзду в село, підбігла до них, задихаючись. Вона перейняла кошик, який вони несли, і здивувалася його вазі.

Коли вони йшли, кошик точно не був таким важким. Сяо-Лянь подумала, що тушковані тельбухи не продалися, і з усмішкою почала втішати брата й сестру:

— Сьогодні ввечері ми добре поїмо! Вчора я з’їла лише маленький шматочок шлунка і навіть не розсмакувала! Вечеря буде розкішною! Сестричко, завдяки тобі наша вечеря буде кращою, ніж на Новий рік!

Сяо-Цао хотіла потримати інтригу, але Сяо-Шитоу нетерпляче вигукнув:

— Старша сестро, сьогоднішніх тушкованих страв навіть не вистачило, ми все продали! Вгадай, скільки грошей ми заробили? Вгадуй швидше!

— Усе продали? — Сяо-Лянь здивовано відкрила рота. — Я сама пакувала порції, їх було шістдесят, тож ви могли заробити максимум шістдесят мідяків. Що тут вгадувати? Невже справді все продали?

Сяо-Цао, побачивши її сумнів, пирхнула від сміху і сказала:

— Менше ніж за годину все розібрали, і навіть не вистачило! Багато хто, хто купив, і ті, хто не встиг, питали, чи прийдемо ми завтра. Навіть управитель зі столиці похвалив смак наших страв!

— Це чудово! Шкода тільки, що тітка Чжоу нечасто ріже стільки курей... — Сяо-Лянь з одного боку раділа сьогоднішньому успіху, а з іншого — жалкувала, що це одноразовий бізнес.

Але вона швидко підбадьорилася, зважила важкий кошик і запитала:

— Сестричко, що в кошику? Ти не витратила всі зароблені шістдесят мідяків, правда? Не дарма мама каже, що в тебе гроші не тримаються...

— Ні! Я витратила лише шістнадцять мідяків, і ми вже повністю відбили витрати. Надалі все, що продамо, буде чистим прибутком! Коли розбагатіємо, поставимо на пристані намет і будемо продавати різні тушковані страви! — Сяо-Цао поплескала по кишені з грошима, впевнена в успіху свого бізнесу.

— Сяо-Лянь, Сяо-Цао, звідки це ви йдете втрьох? — дружина Ерленцзи («Другий дурень») пильно дивилася на важкий кошик у руках Сяо-Лянь і з удаваною усмішкою запитала.

Дружина Ерленцзи була відомою пліткаркою в селі, і її здатність розпускати язика могла змагатися лише з Лі-ши — вони були як два чоботи пара.

Сяо-Лянь не хотіла з нею розмовляти і відповіла побіжно:

— Сестра хотіла подивитися на пристань, тож Сяо-Шитоу повів її погуляти. Тітонько, брат і сестра ще не снідали, ми підемо додому...

Дружина Ерленцзи дивилася вслід трьом дітям, що поспішали геть, скривила губи, пирхнула і сказала:

— Пішли на пристань погуляти, а повернулися з кошиком? Цікаво, що там за добро! До речі, Лі Гуйхуа сьогодні скаржилася, що її свекор і чоловік принесли мало грошей. Невже старий Юй потайки віддав рибу цим дітям? Ні! Треба піти і розповісти їй!

Дружина Ерленцзи знайшла Лі-ши і все їй розповіла, додавши від себе барв. Лі-ши розлютилася:

— Чудово! То ось чому останнім часом грошей за рибу все менше, виявляється, все йде на допомогу тому нікчемі з другого двору і тій хворобливій!

Сяо-Цао з братом і сестрою щойно дійшли додому, і навіть не встигли занести кошик на кухню, як за ними прибігла Лі-ши.

Вона нахабно відкрила двері будинку Сяо-Цао ногою, і якби вони не були новими, то, ймовірно, розлетілися б. Ще не зайшовши всередину, вона закричала своїм пронизливим голосом:

— Другий брате, виходь!! Ми вже розділили майно, а ти все ще смокчеш кров зі старих батьків, у тебе совість є? Га?? Швидко віддавай те, що взяв!!

Юй Хай, який робив бамбукові вироби у дворі, був спантеличений її лайкою:

— Невістко, не треба говорити дурниць. Після поділу я не взяв із дому жодного мідяка. Потрібні докази, щоб таке казати!

— Хм! Не взяв жодного мідяка? А як ви будинок збудували? Звідки меблі? Не кажи, що це допомога родини невістки, ми всі знаємо ситуацію в родині Лю, хіба вони можуть дати більше десяти лянів срібла? Хочеш доказів? Добре... ось цей кошик і є доказом!!

Трикутні очі Лі-ши бігали по двору, і вона, ніби знайшовши доказ, вказала на кошик, який щойно поставила Сяо-Лянь, і холодно посміхнулася.

На щастя, будинок Сяо-Цао був трохи віддалік від рибальського села, і поруч було лише дві-три родини, інакше крики Лі-ши точно зібрали б натовп глядачів. Але навіть так, сусідка Мао-ши стояла біля своїх дверей, витягнувши шию і заглядаючи до них. Фан-ши теж підійшла і тихо вмовляла Лі-ши заспокоїтися.

Добре, що сьогодні був день, коли Лю-ши ходила в місто прати одяг, інакше вона б дуже розхвилювалася.

Сяо-Цао, яка пила теплу воду з миски, почувши це, зі злості вихлюпнула воду на землю, ледь не обляпавши ноги Лі-ши. Вона грубо відповіла:

— Хочеш порахувати? Добре! Давайте порахуємо детально!! Не кажучи вже про інше, мій тато за рік заробляв на полюванні більше десяти лянів, правда? Не будемо йти далеко, візьмемо шість років від народження Сяо-Шитоу. За цей час він віддав бабусі щонайменше шістдесят лянів. Якщо відняти витрати по два ляни на рік, то залишилося не менше п’ятдесяти лянів. І це не рахуючи грошей від продажу риби, яких теж мало б вистачати з лишком.

Так, тато поранився, і на лікування пішло більше десяти лянів, нехай буде двадцять! Але вдома все одно мало залишитися тридцять лянів. А скільки ми отримали при поділі? Як жебракам, дали два ляни.

Будинок старий і протікає, зерна не вистачило б і на пів місяця, що можна зробити за два ляни? Якби не допомога родини бабусі і односельців, які допомогли відремонтувати будинок, ми б досі спали в домі, де гуляє вітер і тече дах!

Кажете, дідусь нам допомагає? Кожного разу, коли вони продають рибу, великий дядько завжди поруч, хіба він не знає? Якби дідусь щодня віддавав нам свої важко зароблені гроші, хіба великий дядько не мав би претензій? Хіба не сказав би вам?

Лі-ши, почувши таку відсіч, то червоніла, то блідла, але не могла знайти аргументів. Справді, свекор міг би пошкодувати другого сина і діяти не на її користь. Але її чоловік завжди був поруч під час риболовлі і продажу риби. Раз чи два він міг би приховати це, але неможливо, щоб він мовчав постійно і не скаржився.

Тоді... що це за повний кошик, про який казала дружина Ерленцзи? З огляду на нинішній стан сім’ї другого брата, вони точно не могли б купити стільки речей одразу. Подумавши про це, Лі-ши знову набралася сил, як бійцівський півень:

— Не допомагали вам? Тоді що в кошику? Ви ж плакалися, що ледве маєте що їсти, звідки гроші на стільки речей? Якщо смілива, відкрий кошик і покажи мені, що там!

Сяо-Цао холодно посміхнулася і з лукавством сказала:

— Тітко, ви впевнені, що хочете подивитися?

— Звісно хочу!! Це доказ того, що свекор упереджений до вас!! — Лі-ши стрибала і кричала, а жир на її обличчі трясся в такт рухам, що дуже нагадувало свинячу голову, яку сьогодні купила Сяо-Цао.

— Добре! Раз так, я виконаю ваше бажання!! — Сяо-Цао нахилилася, відкрила кошик, дістала звідти велику свинячу голову і з силою кинула її в бік Лі-ши.

Лі-ши побачила лише чорну тінь, що летіла до неї, і рефлекторно зловила її руками. Вона опустила голову і придивилася... О Боже! Потворна свиняча голова з мертвими білими очима дивилася прямо на неї...

А-а-а! — Лі-ши закричала і швидко відкинула свинячу голову.

— Ти ж хотіла подивитися? Дивись! Дивись!! — Сяо-Цао згадала, що якби не Лі-ши, яка штовхнула справжню власницю цього тіла на смерть, вона б, можливо, не перенеслася сюди, і, можливо, сучасна Лінь Сяовань не померла б. Її гнів спалахнув, вона схопила смердючий свинячий шлунок і кишки з кошика і кинула їх просто в обличчя Лі-ши.