Золоті Поля

Процесія з понад ста осіб була надзвичайно великою, до того ж більшість з них складали старі, слабкі, жінки та діти, які галасливим натовпом плелися в кінці колони. Плач дітей, лайка жінок, які сварили своїх чад, та сповнені паніки чоловічі вигуки, що підганяли інших... усе це злилося в один суцільний гул, який налякав птахів, що відпочивали в лісі, змусивши їх хаотично розлітатися в різні боки, лопочучи крилами.

Староста, який ішов слідом за родиною Юй, озирнувся на цей хаотичний натовп і, не в змозі більше терпіти, підвищив голос і голосно вилаяв їх: «Чоловіки кожної родини, покажіть, що ви справжні чоловіки!! Слідкуйте за своїми дружинами та дітьми!! Ви так галасуєте, бо боїтеся, що вокоу не дізнаються, куди ми йдемо? Якщо ви привернете увагу вокоу, ніхто не дбатиме про те, виживете ви чи помрете!!»

Слова старости швидко поширилися серед селян, і натовп затих. Навіть якщо зрідка лунав дитячий плач, батьки миттєво заспокоювали малечу. З натовпу почувся чийсь голос: «Хіба на віллі резиденції князя Цзіна немає кількох десятків охоронців, які володіють бойовими мистецтвами? Вони ж не залишать нас помирати, чи не так?»

Староста поглянув на охоронців, чий вираз обличчя залишився незворушним, холодно усміхнувся і, звернувшись у той бік, звідки пролунав голос, сказав: «Та хто ти такий? Щоб охоронці князівської резиденції рятували тебе? Їхній обов'язок — захищати княгиню, то якого ж ти про себе високої думки, якщо ставиш себе на один рівень із княгинею? Менше базікай і побережи сили для дороги! Якщо будеш плентатися і тебе наздоженуть вокоу, ось тоді й подивишся, чи кинуться пани охоронці тебе рятувати!»

Селяни, які стояли поруч і бачили холодні та байдужі обличчя охоронців, відчули неабияку тривогу в серцях. Хто ж це такий нерозумний, що в такий час наважився образити панів охоронців? Якщо вони розгніваються і заборонять іти слідом, то на такій величезній Західній горі заблукати — це ще пів біди. Але якщо вони забредуть на територію хижих звірів, то, боюсь, їм навіть не доведеться чекати, поки їх наздоженуть вокоу: з настанням ночі дикі звірі розірвуть їх на шматки!!

Юй Цао, яка йшла попереду, впізнала в цьому голосі пані Чжан і подумки гірко засміялася. Ти що, вважаєш себе сонцем, навколо якого має крутитися вся земля? Хочеш, щоб охоронці князівської резиденції тебе захищали? Та як у тебе тільки нахабства вистачило про таке подумати!! Мрій далі!!

Вона пробиралася крізь хащі висотою в зріст людини, а охоронці поруч із нею безперестанку махали своїми мечами та шаблями, зрубуючи кущі, що перегороджували шлях, аби прокласти дорогу для паланкіна з княгинею. Через це швидкість просування колони сповільнилася.

Кілька людей, які відстали, все ще не могли розлучитися з майном, яке винесли з домівок, і з великими труднощами просувалися лісом. Раптом Юй Дашань, який ішов у самісінькому кінці, почув за спиною невиразні крики якоюсь тарабарщиною, і здавалося, що вони лунають зовсім неподалік.

Від жаху в Юй Дашаня підкосилися ноги. Він жбурнув на землю клунок, який тягнув на плечах, і щодуху кинувся навтьоки, волаючи на бігу: «Вокоу нас наздогнали, тікайте мерщій!! Вокоу близько...»

Пані Чжан та пані Лі, яких він покинув позаду, миттю завмерли від шоку. Вони й уявити не могли, що Юй Дашань, який у повсякденному житті здавався таким шанобливим сином і турботливим чоловіком, міг ось так просто покинути їх, стару та слабку жінок, дбаючи лише про власне життя.

Пані Лі швидко прийшла до тями. Вона озирнулася на густий ліс позаду: хоча силуетів вокоу ще не було видно, їхні голоси вже лунали дуже чітко. Щойно крики Юй Дашаня вказали ворогам напрямок, і тепер сотні вокоу гналися саме в цей бік.

Послідувавши прикладу Юй Дашаня, пані Лі покинула всі речі, які тримала в руках, щоб полегшити собі втечу. Вона залишила пані Чжан з її заплечним кошиком напризволяще і, задихаючись, щосили побігла вперед. Вона думала про те, що якщо зможе обігнати якомога більше людей, то буде в більшій безпеці.

Пані Чжан так розхвилювалася, що в неї ледь не полилися сльози. Її серце розривалося від жалю та ненависті: вона ненавиділа рідного сина, якого пестувала стільки десятків років, за те, що перед лицем небезпеки він покинув свою стару матір заради власного порятунку; вона шкодувала про те, що свого часу повелася так жорстоко і розбила серця родині Юй Хая. Якби вона колись ставилася до сім'ї Юй Хая хоч трохи краще, то з його доброю та великодушною вдачею він би нізащо не вчинив так, як Юй Дашань. І тоді зараз вона була б серед тих, кого охороняють охоронці.

Пані Чжан побачила, як люди навколо масово кидають свої речі та в паніці розбігаються куди очі дивляться. Їй вже було не до роздумів, зрештою, усі свої срібні монети вона надійно сховала на тілі, а всіма іншими мирськими благами можна насолоджуватися лише тоді, коли ти живий! Скинувши зі спини кошик на землю, пані Чжан, перебираючи своїми маленькими забинтованими ногами, хитаючись, попленталася вибоїстою гірською стежкою, з усіх сил намагаючись не відставати від колони. Вона не хотіла бути покинутою, не хотіла стати першою жертвою в руках вокоу.

«Що ж робити? Вокоу вже нас наздоганяють! Ми не можемо просто стояти і дивитися, як вони завдають шкоди нашим односельцям із Дуншаню!!» — Юй Хай, почувши хаотичні звуки з кінця колони, не витримав і міцно стиснув кулаки від співчуття.

Юй Цао міцно насупила брови, прикусила губу і звернулася до начальника охорони Чжена: «Командире Чжен, з нашою нинішньою швидкістю вокоу повинні дуже швидко нас наздогнати».

Начальник охорони Чжен вихопив з-за пояса довгий меч і кивнув: «Панно Юй, не хвилюйтеся, просто продовжуйте показувати дорогу попереду. Я візьму кількох братів і піду в кінець колони, щоб перехопити вокоу і виграти для вас більше часу на відступ...»

Юй Хай зголосився допомогти: «Я добре знаю цей ліс і маю непоганий досвід полювання в хащах, я піду з вами!»

Почувши ці слова, Лю-ши спіткнулася. У її серці спалахнув страх, і вона не втрималася від переляканого вигуку: «Батьку наших дітей...»

Юй Хай обдарував її заспокійливою усмішкою і сказав: «Дружино, не хвилюйся! У лісі, можливо, я й не найкращий у всьому, але ховатися та уникати небезпеки я вмію дуже добре. Якщо ситуація стане несприятливою, я одразу ж відступлю. Будь певна, я не буду вдавати з себе безстрашного героя і лізти на рожен!»

Начальник охорони Чжен також додав: «Сестрице, будьте спокійні! Поки я тут, я гарантую безпеку брата Юй! Хоч вокоу і багато, але вони спеціалізуються на морських боях і не звикли воювати в гірських лісах. Ми не будемо вступати з ними у відкритий бій!!»

Лю-ши з блідим обличчям розуміла, що чоловік уже прийняв рішення, і її слова нічого не змінять. Вона могла лише кивнути і благати його бути вкрай обережним, пам'ятати, що вдома на нього чекають дружина, діти та батьки, про яких він має піклуватися!

У цей момент серце Лю-ши розривалося від страждань. Її старший син у такій критичній ситуації сам вирушив до причалу, щоб передати звістку. За словами доньки, чимало кораблів вокоу попрямували саме в бік порту. Неважко здогадатися, що там було не менш небезпечно. А тепер і її чоловік, свідомо знаючи про небезпеку, вирушає просто в пащу тигру. Як вона могла не хвилюватися і не тривожитися?

Після того, як Юй Хай пішов разом із начальником охорони Чженом, Ін Тао та керівниця свиноферми, тітонька Чжао, підхопили Лю-ши попід руки з обох боків і трималися впритул до паланкіна княгині Цзін. Княгиня також обернулася і сказала їй кілька втішних слів. У душі княгиня Цзін була зовсім не такою спокійною, як здавалося на перший погляд, але, дивлячись на юну Юй Цао, яка перед лицем небезпеки зберігала неймовірну холоднокровність і продовжувала вести всіх за собою, її серце незбагненним чином заспокоїлося.

Юй Цао також дуже хвилювалася, відпускаючи батька віч-на-віч із цими вокоу. Але вороги були все ближче, і в них вже не залишалося достатньо часу, щоб дістатися тієї прихованої долини. Хтось обов'язково мусив виграти для них цей дорогоцінний час. Хоч охоронці й були вправними бійцями, але вони не знали рельєфу Західної гори так добре, як її батько. З його участю операція з перехоплення безсумнівно принесе подвійний результат при вдвічі менших зусиллях.

Щоб гарантувати безпеку батька, вона відправила і Чорного, і Білого захищати його. Кожен із них, Чорний чи Білий, якщо випустити їх поодинці, міг би скласти гідну конкуренцію вовчому ватажкові. Незважаючи на те, що Чорний зазвичай виглядав дуже милим і любив лащитися до людей, він без жодних проблем міг би самотужки впоратися з чорним ведмедем!

Колона повільно просувалася в одному напрямку. Ті, хто був позаду, не могли стриматися і тиснули вперед, через що розтягнутий натовп став дуже щільним. Юй Дашань, пробігши чималу відстань на шаленій швидкості, нарешті зміг розгледіти охоронців князівської резиденції. Він щосили почав протискуватися крізь натовп, поступово наближаючись до родини Юй.

«Не зупиняйте мене, пропустіть! Я теж ношу прізвище Юй, я старший брат Юй Хая!!» — Юй Дашань, який зазвичай здавався вайлуватим, зараз мав налиті кров'ю очі. Він з усіх сил намагався переконати охоронця, який перегородив йому шлях, щоб той дозволив йому протиснутися в захисне кільце.

Старий Юй у цей момент також переживав за своїх сина та онука. Почувши галас, він сповільнив крок і підійшов до охоронця, який стримував Юй Дашаня. Старий Юй поглянув за спину Дашаня, і розчарування затьмарило його обличчя. Він тяжко зітхнув, похитав головою і сказав: «Дашаню... ти справді покинув свою матір та дружину і втік сам... ти... хіба ти людина після цього?»

«А чому це я не людина? Вони обидві, одна стара, інша товста, тільки й робили б, що тягнули мене назад! Якби нас наздогнали вокоу, ми б усі троє загинули!! Чому я не міг втекти першим? Хто зміг врятуватися — той і врятувався!!» — очі Юй Дашаня палали червоним, і він, здавалося, зовсім втратив глузд.

Юй Цайфен з презирством подивилася на нього і сказала: «Ти ще й смієш називати себе Юй? Такий немилосердний і нешанобливий мерзотник, гірший за худобу, як ти, забирайся від нас геть, щоб не бруднити нам очі!!»

«Я тридцять років був сином твого батька, тридцять років носив прізвище Юй. Ти, донько, яку вже віддали заміж, яке маєш право забороняти мені носити це прізвище??» — Юй Дашань зараз накидався на всіх підряд, немов скажений пес, виглядаючи так, ніби йому вже нічого втрачати.

Старий Юй із зітханням промовив: «Чим більш критична ситуація, тим краще проявляється справжня сутність людини. Якби ти зараз привів із собою матір та дружину, я б, старий, відкинув сором і пішов би просити милості у княгині, щоб вона дозволила вам приєднатися до нас. Але... хіба людина, здатна покинути власну матір, заслуговує на те, щоб я за неї просив? Я не маю такого нахабства!!»

Старий Юй кинув на нього глибокий погляд, сповнений складних емоцій. Він завжди думав, що Юй Дашань не схожий на свою матір, що він — як добрий пагін з поганого бамбука. Але тепер стало зрозуміло, що вони недарма мати й син: у їхніх кістках глибоко вкоренилися бездушність та крайній егоїзм!! Похитавши головою, він розвернувся і пішов геть. І як би Юй Дашань не гукав і не благав його, він більше жодного разу не озирнувся.

Тим часом Юй Хай разом із начальником охорони Чженом та десятком вправних охоронців швидко дістався до самого хвоста колони. Пані Чжан, побачивши його, відкрила рота, але так нічого й не сказала, продовжуючи перебирати своїми маленькими ногами в спробі не відставати від натовпу.

Юй Хай лише байдуже поглянув на неї, так, ніби вона була абсолютно незнайомою перехожою. Він оглянув навколишній рельєф і звернувся до начальника охорони Чжена: «Ситуація критична. Судячи зі звуків, передовий загін вокоу буде тут уже за чверть години. Давайте спочатку розставимо поблизу кілька пасток, призначених для великих хижаків, і почекаємо, поки вони попадуться!»