Золоті Поля

«Бакаяро!!» — ватажок вокоу, розлючений до нестями, зі всієї сили вдарив своїм поясним мечем по стовбуру сусіднього дерева товщиною з чашу, виміщаючи свою злість і образу. Дерево миттєво зламалося — якість японських мечів справді була непоганою!

Поруч із ватажком стояв вокоу зі щурячим обличчям та мерзенними вусиками над губою. Бігаючи своїми маленькими оченятами, він підлабузливо зігнувся і сказав ватажку: «Ватанабе-сан, ці свині Великої Мін добре знають гірський ліс і мають перевагу в місцевості. Ми ж сильні в морських та наземних битвах, а в лісових — нічого не тямимо. Тут дуже густий ліс, багато місць для засідки, і схоже, що наші вороги — це не просто беззбройні селяни. Якщо ми продовжимо бій, то навряд чи здобудемо багато переваг. Може... спочатку відступимо!»

«Лясь!» — не встиг він договорити, як дзвінкий ляпас обпік йому обличчя. Ватанабе Хіроічі саме шукав, на кому б зірвати злість, тож він витріщився на нього лютими очима і гнівно заревів: «Бовдуре! Невже життя наших братів втрачені даремно? Ми навіть не бачили тіні ворога, а вже втратили понад тридцять людей! Якщо про це дізнаються інші загони, як я зможу дивитися їм в очі? Ні! Я повинен схопити цих мерзотників, розрізати їм животи, вирвати серця, і тільки тоді я зможу втамувати свою ненависть!! Вперед!! Нікого не жаліти, перебити всіх!!»

Вокоу міцніше стиснули свої мечі і, пригнувшись, з нервовою обережністю озиралися навсібіч, повільно та обережно просуваючись углиб лісу. Крони дерев тут були настільки густими, що затуляли сонячне світло, роблячи ліс надзвичайно похмурим. Лише зрідка сонячні промені пробивалися крізь верхівки дерев, залишаючи плямисті тіні на кущах...

Цього разу вокоу розосередилися, рухаючись вперед окремими групами, відстань між якими становила лише п'ять-шість метрів, щоб у разі нападу на одну з груп інші могли вчасно надати допомогу.

Начальник охорони Чжен влаштував засідку на великому дереві, стовбур якого могли б обхопити лише троє людей, і густе листя надійно приховувало його. Коли група вокоу проходила під деревом, їхній командир з тривогою кілька разів піднімав голову, але так і не помітив його.

Як тільки ці «чорти» пройшли, командир Чжен безшумно зісковзнув по ліані, що звисала з дерева, і непомітно підкрався до останнього вокоу. Лівою рукою він закрив йому рота, а правою, в якій тримав короткий кинджал, перерізав горло. Очі вокоу розширилися від жаху, тіло кілька разів сіпнулося, і він завмер.

Начальник охорони Чжен відтягнув тіло у високу траву, яка надійно приховала вбитого. Ті «чорти», що йшли попереду, навіть не помітили, що втратили товариша, і продовжували з напругою пробиратися крізь хащі.

Діючи за тією ж схемою, командир Чжен ліквідував ще двох вокоу. Раптом командир їхньої групи озирнувся і з жахом виявив, що половина його людей зникла. Він уже відкрив рота, щоб закричати, але командир Чжен був швидшим: заховавши кинджал у чобіт, він вихопив довгий меч і кинувся на командира вокоу.

Командир вокоу, не маючи часу здійняти тривогу, двома руками схопився за довгий меч, намагаючись захиститися. Начальник охорони Чжен, який навчався у відомих майстрів, володів чудовою технікою меча, що відзначалася блискавичною швидкістю. Його удари посипалися на ворога, мов шалена буря. Командир вокоу ледве встигав відбиватися, і якби двоє інших його підлеглих не кинулися на допомогу, він би не витримав і першої атаки командира Чжена.

Галас бою привернув увагу двох сусідніх груп, тож командир Чжен вирішив діяти блискавично, знищуючи ворогів по черзі. Троє вокоу швидко перетворилися на трупи. Коли на підмогу прибули дві інші групи, командир Чжен уже був високо на сусідньому дереві і за кілька стрибків зник у гущавині, залишивши вокоу лише тіла їхніх товаришів із перекошеними від жаху обличчями.

Подібні сцени розгорталися і в інших частинах лісу. Хоча бойові навички охоронців не зрівнялися б із майстерністю їхнього командира, вони діяли розсудливо: непомітно вбивали ворогів із засідки, а якщо їх помічали — миттєво ховалися в кущах, відривалися від переслідувачів, а потім знову наближалися до інших груп вокоу, чекаючи слушної нагоди.

Юй Хай тим часом вирішив стати живою приманкою і націлився на групу вокоу, яка йшла скраю. Спочатку він навмисне наробив шуму, щоб привернути їхню увагу, а потім почав заманювати їх до розставлених пасток.

Хоча селяни Дуншаню не були завзятими мисливцями, у лісах на околицях Західної гори водилося чимало дрібної дичини, тому під час сільськогосподарських робіт вони часто розставляли пастки, щоб іноді спіймати якусь тваринку та урізноманітнити своє меню.

Біля кожної такої пастки селяни залишали непомітні позначки, щоб односельці випадково не потрапили в неї. Усі жителі Дуншаню знали ці знаки, але ж вокоу про них і гадки не мали! Юй Хай швидко оббіг пастку, став по інший бік і почав провокувати вокоу, яких він сюди заманив.

Побачивши, що він виглядає як звичайний селянин і не скидається на майстра бойових мистецтв, вокоу послабили пильність. Командира групи розлютило таке нахабство, він заверещав «уа-уа» і першим кинувся в атаку. Його підлеглі, не бажаючи відставати, рушили слідом...

І тут сталася трагедія! Командир вокоу раптом відчув, що земля тікає з-під ніг. На мить заціпенівши, він упав у яму глибиною в людський зріст і пронизав стегно гострими бамбуковими кілками. Повітря розірвав його несамовитий крик. Двоє вокоу, які бігли слідом, не встигли зупинитися і теж полетіли в яму. Їм пощастило значно менше: одному кілки пробили живіт, і скривавлені вістря вийшли з боку спини, а іншому пробили горло, і після кількох судом він помер.

Двоє вокоу, які залишилися, ошелешено стояли на краю пастки. Юй Хай, скориставшись їхнім замішанням, метнув сталеві вили, які поцілили прямісінько в груди пораненому командиру, обличчя якого скривилося від жаху. Командир, який міг би вижити з пораненим стегном, миттєво віддав Богові душу.

Юй Хай з суворим виразом обличчя дивився на двох вокоу, що залишилися. Насправді його серце шалено калатало, і він подумки вирішив, що якщо ці двоє кинуться на нього, він не вступатиме в прямий бій, а обере найкращу з тридцяти шести стратагем — втечу.

Хто б міг подумати, що ці двоє вокоу так злякаються, що покидають свої мечі і накивають п'ятами, ніби боячись, що Юй Хай наздожене їх і вб'є...

Тим часом ватажка вокоу розривало від люті та тривоги. Менш ніж за півгодини його загін скоротився ще на третину. З урахуванням початкових втрат, він втратив уже більше половини своїх людей. І найгірше — він навіть не бачив облич ворогів!

Довірений Ватанабе Хіроічі знову заговорив: «Ватанабе-сан, так більше не можна! Краще відступимо з лісу! Ці селяни тікали поспіхом, тому запаси їжі в них точно обмежені. Не пройде й трьох днів, як вони муситимуть вийти на пошуки їжі. І тоді ми схопимо їх, як черепах у глечику!!»

Ватанабе Хіроічі зблід, стиснув зуби і мовчав. Довірений покрутив очима і додав: «Ватанабе-сан, перед тим як прийти сюди, я все розвідав. Це село називається Дуншань, воно невелике, але дуже заможне. Коли ми зайшли в село, я помітив, що багато людей залишили свої речі, особливо важке зерно. Хіба наша мета — не гроші та їжа? Давайте спочатку повернемося в село, заберемо на кораблі всі цінні речі та зерно. Якщо ми зберемо найбільше припасів, хто тоді наважиться дивитися на вас звисока, Ватанабе-сан?»

Ватанабе Хіроічі подумав і вирішив, що в цих словах є сенс. Він холодно пирхнув і сказав: «Подивимось, скільки ще ці свині Великої Мін зможуть ховатися!! Відступаємо!!»

«Хай! — Ватанабе-сан, ви дуже мудрі! Кажуть, у цих горах водиться чимало хижих звірів. Навіть якщо ці селяни не помруть від голоду, вони цілком можуть стати здобиччю хижаків!!» — улесливо посміхнувся довірений.

Начальник охорони Чжен, який непомітно стежив за однією з груп вокоу, побачивши, що вони вийшли з лісу і розбили табір на узліссі, ніби збираючись залишитися тут надовго, насупив брови: Ці вокоу занадто зухвалі, чи не так? Невже вони не бояться, що прибудуть солдати з місцевого гарнізону і знищать їх усіх одним махом?

Він і гадки не мав, що в цей самий час солдати гарнізону під командуванням Сунь Чжіхуейши та Фан Чженя відбивають атаку тисяч вокоу. Генерал Ямагуті, який був упевнений, що його несподіваний напад буде блискавичним і переможним, зараз був украй збентежений. Чому солдати Великої Мін прибули так швидко, чому їхня реакція була такою миттєвою? Невже серед них був хтось, хто видав таємницю, і тому вони спеціально чекали в порту?

Річ у тім, що Юй Хан, отримавши новину, погнав свого ослика Сірого так, ніби це був породистий кінь. Він мчав щодуху і нарешті дістався причалу ще до того, як з'явилися кораблі вокоу. Будівництво порту Тангу тоді вже добігало кінця.

На широких вулицях, вимощених синім каменем, стояли акуратні ряди новозбудованих двоповерхових крамниць. Усі вони були побудовані з сірої цегли та мали білі стіни, що виглядало дуже міцно і красиво. Деякі підприємливі торговці вже орендували або купили крамниці в вигідних місцях і активно вели ремонтні роботи. Серед них були і крамниці родини Чжоу: п'ять-шість приміщень були об'єднані в одне, щоб побудувати в порту ресторан «Чженьсю», який не поступався б тому, що був у місті Тангу!

Родина Юй спочатку планувала скористатися зв'язками родини Чжоу, щоб купити крамницю. Але згодом вони поріднилися з генералом Фан Чженем, який відповідав за будівництво порту Тангу, і магістрат округу Тангу, з поваги до генерала, дозволив їм першими обрати найкращі ділянки.

Фан Чжень взяв справу в свої руки і купив для своєї хрещеної дочки десять крамниць навпроти місця, де родина Чжоу планувала відкрити ресторан, і навіть оформив на них документи на право власності. Кілька крамниць уже були здані в оренду, і там уже повним ходом йшов ремонт. Очікувалося, що порт офіційно почне роботу через три місяці, і ці люди не хотіли втрачати жодної хвилини!

На той час у порту залишалися лише дрібні недоробки. Прибувши туди, Юй Хан швидко знайшов Фан Чженя, який оглядав будівництво. Ледве перевівши подих, він підбіг і закричав: «Генерале Фан, вокоу нападають, негайно готуйтеся!!»

Фан Чжень, побачивши бліде і стривожене обличчя Юй Хана, серйозно відповів: «Не панікуй, поясни все по порядку! Які вокоу? Звідки в тебе такі новини?»

Юй Хан похитав головою: «Не можна зволікати! Якщо будемо чекати, вокоу вже висадяться на берег!! Моя сестра сьогодні вранці пішла плавати, і дельфін відніс її на глибину. Там вона побачила величезний флот, одяг людей на кораблях і їхня мова були зовсім не схожі на наші! Вони прямують просто сюди, в Тангу, та в сусідні поселення. Сестра згадала розповіді старих людей про жахіття, які коїли вокоу під час своїх набігів, і поспішила повернутися, щоб попередити. Генерале Фан, часу обмаль, негайно відправляйте людей до села Дуншань на підмогу! Моя сестра, батьки та односельці сподіваються на вашу допомогу!!»