Золоті Поля

Далі він розповів усе, як було: як під час збору дарів моря вони врятували князя, як перенесли його через рифи.

Старий Юй, вислухавши, нарешті підняв свої опущені повіки і повільно кивнув: «Так! Ти правий, рятувати потопаючих — наш рибальський обов'язок. Добре, що вельможа пам'ятає про це, але ми не будемо вимагати винагороди за добру справу. Надалі про це більше не згадуймо».

Несподівано, що його старий мав такі погляди. Юй Сяоцао по-новому подивилася на свого діда, який зазвичай був мовчазним, але мав найвищий авторитет у родині.

Обличчя Юй Дашаня нарешті прояснилося, і його тон пом'якшав: «Другий брате, не думав, що тобі так пощастить, навіть збираючи дари моря, врятувати князя. Хоч ми й не чекаємо винагороди від вельможі, але відмовлятися від його доброї волі теж не годиться, правда ж? Швидше подивімося, що тобі подарував князь».

Погляд старого Юй також звернувся до пакунка в руках Юй Сяоцао.

«Це подарунок від головного управителя моєму татові, до чого тут ви?» — Юй Сяоцао була дуже незадоволена, але водночас відчувала безпорадність. Якою б гарною не була річ, якщо вони її побачать, чи дістанеться щось її родині?

Вона потай зітхнула і розгорнула невеликий, але важкий пакунок. Усередині було десять акуратно складених злитків білого срібла і нефритова підвіска, яку, здавалося, зняли поспіхом. Видно, що подарунок готували нашвидкуруч. Хоча якість підвіски була непоганою, це не був виріб найвищого класу. Ймовірно, її використовували для нагородження прислуги.

«Вельможа є вельможа, одразу сто лянів срібла. А подивіться на цю підвіску, вона коштує щонайменше вісімдесят-сто лянів. Ого! Третьому синові тепер вистачить на плату за навчання на десять років!»

Юй Дашань був засліплений блиском білого срібла, а таку підвіску, гладку, як жир, у їхній родині ще не бачили.

Юй Сяоцао скривила губи. Це срібло її батько заробив, ризикуючи життям у шторм, чи не так? Чому в їхніх устах воно перетворилося на плату за навчання молодшого дядька на десять років?

Старий Юй провів своєю грубою рукою по нефритовій підвісці, подивився на другого сина і прийняв рішення: «Цю підвіску не купиш за гроші. Надалі, як би важко не було, не смійте її продавати. Нехай буде як родинна реліквія, передаватиметься старшому законному онукові родини Юй, на згадку нащадкам».

Вираз обличчя Юй Дашаня застиг. Старшому законному онукові родини Юй? Це до нього не мало стосунку! Усі в родині знали, що хоч Юй Дашань і змінив прізвище, він не був кровним родичем Юй.

Ця Чжан-ши була другою дружиною старого Юй, двоюрідною сестрою померлої рідної матері Юй Хая. Колись, коли Чжан-ши овдовіла і її вигнали з дому родичі чоловіка, мати Юй Хая з доброти прихистила її. Пізніше, коли мати Юй Хая померла від хвороби, старий Юй одружився з Чжан-ши.

Цей старший син, Юй Дашань, був сином Чжан-ши, якого вона привела з собою, і був лише на два місяці старший за Юй Хая.

Старший законний онук? Якщо оминути його, то виходить, що Юй Хай — старший? Така гарна підвіска, врешті-решт, дістанеться другому синові?

Юй Дашань був сповнений невдоволення, але не мав права нічого сказати. Кому б не дісталася підвіска, краще б це був не Юй Хай, з яким у нього не було кровного зв'язку. Але він добре знав, що рішення, прийняте старим, не зможе змінити навіть його владна мати Чжан-ши.

Юй Сяоцао в цей момент відчула себе набагато краще. Старший законний онук родини Юй — це ж її старший брат! Ця добра справа принаймні не була марною, хоч якась втіха у вигляді підвіски.

Шкода тих ста лянів срібла. Якби вона була спритнішою, могла б приховати один-два злитки. Юй Сяоцао подумки кусала хустинку і плакала: сто лянів срібла — це не мала сума.

Повернувшись додому, Юй Сяоцао побачила, як біле срібло зникає в гаманці її «дешевої» бабусі, і від жалю втратила весь настрій. Лю-ши, бачачи пригнічений вигляд дитини, помацала її лоба, боячись, що та знову захворіла.

Треба сказати, що останні три-чотири місяці були для Лю-ши найспокійнішими за останні сім-вісім років. Хоча роботи в домі не поменшало, і лайки вона отримувала щодня не менше. Але її донька, яка завжди хворіла, за ці місяці жодного разу не захворіла, бігала і стрибала, як інші діти в селі, та ще й почала вчитися медицині у лікаря Ю.

Тепер, хоч їжа і була простою, принаймні всі були ситі. Діти навчилися ставити пастки і час від часу ловили одну-дві тварини, влаштовуючи собі свято зі смаженого м'яса. Діти були слухняними і завжди потайки залишали шматочок для неї та їхнього батька.

Дивлячись на рум'яні личка дітей і на те, як вони набирали вагу, вона відчувала, що життя стає кращим.

«Дружино Дашаня, дружино Дахая. Сьогодні вже був іній, завтра треба викопувати батат і ховати в льох», — Чжан-ши, сховавши сто лянів срібла, нарешті трохи посміхнулася.

Юй Хай, шкодуючи дружину, відклав миску з їжею і сказав: «Може, завтра не підемо в море, кілька чоловіків за день зможуть зібрати весь батат».

Чжан-ши, почувши це, одразу спохмурніла: «У нас всього три му сухої землі, я в молодості сама з ними справлялася. Навіщо заради цього пропускати риболовлю? Поки не замерзло, треба частіше виходити в море».

Юй Сяоцао подивилася на свою «дешеву» бабусю і подумала: «Як же ця стара любить гроші! Маючи сто лянів, можна рік не виходити в море і не голодувати! Її скупість скоро зрівняється з Янь Цзяньшенем та Гранде».

Наступного ранку Юй Сяоцао, тремтячи, одягла свою латану квітчасту куртку під пронизливий голос Чжан-ши. Хоча був лише десятий місяць за місячним календарем, вже лежав густий іній, і вранці та ввечері без теплого одягу було холодно.

«Сестричко, поспи ще, я піду допоможу мамі копати батат», — Юй Сяолянь швидко підвелася і, побачивши, що та ще не прокинулася, знову вкрила її ковдрою.

Тепло ліжка так вабило, але якщо справжня восьмирічна дівчинка вже встала і йде на поле, їй, з душею майже тридцятирічної, було соромно ніжитися в ліжку.

Умившись і прополоскавши рот, Юй Сяоцао, позіхаючи, без ентузіазму пішла за своєю матір'ю. Обернувшись, вона побачила свою товсту тітку Лі-ши, яка теж позіхала, і їй одразу стало легше. Бачите, не вона одна така.

Вузькою звивистою стежкою вони йшли близько пів години, поки не побачили своє поле, вкрите зеленим бадиллям батату. Глибока зелень на тлі блакитного неба, аромат землі, глибокий вдих холодного повітря — і Юй Сяоцао одразу підбадьорилася.

«Невістко Дашаня, друга невістко, прийшли копати батат!» — просте обличчя з привітною посмішкою звернулося до них.

«Третій двоюрідний дядьку, доброго ранку! Ви теж прийшли копати батат?» — Юй Сяоцао мала гарне враження про третього двоюрідного дядька з родини її діда. Коли вона тільки переселилася, саме він ніс її на руках додому.

Юй Хе весело погладив її по голові, подивився на маленьку мотику в її руках і пожартував: «О, наша Сяо-Цао вже як доросла. У нас ми вже зібрали батат, ще раз перевіримо і прийдемо вам допомагати».

«Не треба, тут всього три му батату, за день впораємося. Третій дядьку, йдіть займайтеся своїми справами», — ввічливо відмовилася Лю-ши, випередивши Лі Гуйхуа. У родини діда Сяо-Цао було багато землі, зараз усі зайняті, як можна турбувати інших?

Лі-ши люто зиркнула на невістку. Є готова робоча сила, а вона відмовляється, нехай сама і втомлюється. Але чому вона має страждати через тебе?

Юй Сяоцао побачила на узбіччі купи викопаного іншими батату і, згадавши смак печеного батату, бататових кульок та оладок з минулого життя, загорілася бажанням почати роботу. Вона взяла маленьку мотику, яку спеціально для неї підготував батько, і приготувалася до праці!

Поки мати розмовляла з третім двоюрідним дядьком, вона розгорнула зелене бадилля, вибрала місце з найтовщим стеблом і вдарила мотикою. І справді, вона побачила половину батату. Юй Сяоцао так зраділа. У минулому житті, хоч у її родини й була земля, вони садили пшеницю та сою, а батат — ніколи. Лише іноді вона ходила на чужі поля і шукала залишені бульби.

Юй Сяоцао обережно обкопала землю навколо батату. Вона копала все глибше, а він ставав усе більшим. Боячись пошкодити його, вона відклала мотику і почала рити руками. Нарешті, вона відчула, що батат піддається, і, обхопивши його, щосили потягнула, ніби витягувала ріпку.

Юй Сяоцао сіла на землю. На щастя, бадилля пом'якшило падіння. Вона, не обтрушуючи бруду, обійняла власноруч викопаний великий батат і почала хизуватися: «Мамо! Дивіться! Я викопала дуже великий батат!»

Третій двоюрідний дядько теж підійшов подивитися і щиро здивувався: «Ого! Сяо-Цао справді молодець, з першого разу викопала такий великий батат. Це справжній король бататів!»

Поки Юй Сяоцао раділа своєму «трофею», в її голові пролунав гордовитий голос Маленького Каменя, що латає небо:

【Чим хизуєшся? Забула? Два місяці тому була посуха, і ти розбавила воду з моєї ванни і полила поле. Без моєї допомоги на такій бідній піщаній землі не виріс би такий великий батат.】

«Виявляється, вода з духовного каменя сприяє росту рослин!» — у серці Юй Сяоцао, яка походила з селянської родини, щось тьохнуло. Якщо в майбутньому вирощувати несезонні овочі, можна ж буде добре заробити?

【Несезонні овочі? Що це?】 — Маленький Камінь, що латає небо, перехопивши її думки, здивовано запитав.

Юй Сяоцао, продовжуючи копати батат, сказала: «Це... коли взимку можна вирощувати весняні овочі».

【Це нескладно! Якщо не буде сильного снігу, я, божественний камінь, за десять днів зможу прискорити дозрівання партії овочів.】 — якби у Маленького Каменя, що латає небо, був хвіст, він би вже задер його до неба. Хоча його магічна сила відновилася лише на крихту, прискорити ріст рослин було для нього дрібницею.

Юй Сяоцао викопала всі маленькі батати навколо великого і, стримуючи радість, сказала: «За ці слова я дозволю тобі першому поглинати духовну енергію з трав лікаря Ю».