Золоті Поля

«Хто сказав, що у вас немає ні коріння, ні опори? Я буду вашим заступником, і я подивлюся, хто наважиться зачепити мою людину?» — Чжу Цзюньян із холодним обличчям знову почав випромінювати навколо себе холод, але в душі його зацікавило слово «гарматне м'ясо»; він хотів запитати, що воно означає, проте боявся, що це сміливе дівчисько висміє його за невігластво. Тому він стримався.

«Так, так, так! Ви могутній! Але яким би могутнім ви не були, їсти все одно треба, чи не так? Тримайте, ваші помідори, смажені з яйцем!» — Поки вона це говорила, Юй Сяоцао вже спритно приготувала останню страву. Вона саме збиралася винести її до кам'яного столу на подвір'ї, але Чжу Цзюньян, наче той бог-охоронець біля дверей, перегородив їй шлях, тому вона просто вклала страву йому в руки.

Чжу Цзюньян опустив погляд на тарілку з яскраво-червоними та золотисто-жовтими помідорами з яйцем, а потім знову підняв очі на Юй Сяоцао, яка вже повернулася, щоб насипати рис — що це має означати? Змусити його нести їй страву? Сміливість цього дівчиська ставала дедалі більшою, вона справді наважилася давати йому вказівки!!

Управитель Лю, побачивши цю сцену, змінився в обличчі і швидко підбіг, роблячи широкі кроки, та простягнув руку, щоб забрати страву з рук свого господаря. Серце управителя Лю тремтіло: «Ой, мій малий господарю, як ви могли дозволити їй змусити принца нести тарілку, це ж усе одно що "старому імениннику вішатися — шукати смерті", хіба ні?»

Несподівано його господар зовсім не виявив вдячності, ухилився від його руки і, тримаючи тарілку в одній руці, а іншу хвацько заклавши за спину, поважною ходою вийшов із кухні.

Тільки-но Чжу Цзюньян поставив помідори з яйцем на кам'яний стіл, Юй Сяоцао позаду нього закричала: «Дайте дорогу, дайте дорогу! Рис іде!»

Обернувшись, він побачив, що дівчисько, наче акробат, тримає в кожній руці по великій піалі, вщерть наповненій рисом, а зверху на двох піалах, що стояли поруч, трималася тарілка, яка от-от мала впасти. Чжу Цзюньян, навіть не замислюючись, простягнув руку і забрав верхню тарілку, в якій була «черемша, смажена з морськими черв'яками».

Управитель Лю ніби побачив щось надзвичайне, його очі розширилися так, що ледь не вилізли з орбіт. Якщо попередню тарілку дівчина просто всунула господарю — то нехай, поніс і поніс. Але щоб господар сам зголосився допомогти панночці Юй нести страву, це... це... чи не варто перевірити, чи не підмінили йому господаря?

Коли Юй Сяоцао проходила повз нього, управитель Лю тишком смикнув її за край одягу і прошепотів: «Панночко Юй, якщо у вас є якась робота, будь ласка, кажіть мені, не соромтеся...»

Юй Сяоцао побачила, що всі страви вже майже на столі, тому махнула рукою і з усмішкою сказала: «Та немає для вас ніякої роботи, ви просто сідайте і чекайте на обід!»

Де це бачено, щоб господар сам носив їжу та рис, а слуга просто сидів і чекав, поки його погодують? Він що, жити втомився?

«Принце, ви будете їсти парові булочки чи рис?» — управитель Лю хотів було ще щось сказати, але його перебив дзвінкий голос Юй Сяоцао. Побачивши, що господар глянув на нього і навіть зиркнув із докором, управитель Лю розсудливо замовк.

Щодо того, що Сяоцао змусила його носити посуд, Чжу Цзюньян не тільки не розсердився, а й відчув абсолютно нові емоції. Зазвичай удома його під час їжі завжди обслуговували, що здавалося легким і комфортним, проте, якщо порівнювати, там бракувало атмосфери. А тут, у родині Юй, навіть Юй Хай, повернувшись із поля, допомагав роздавати палички та миски; це відчуття, коли вся сім'я береться за справу разом, було сповнене такої теплоти, що вона мало не переливалася через край.

Допомігши принести дві тарілки, Чжу Цзюньян раптом відчув, що він більше не той величний принц і не той завидний третій син князя Цзіна, а став частиною цієї затишної родини, одним із них.

«Ви не сідайте окремо, пообідайте разом зі мені!» — Зовні Чжу Цзюньян робив такий вигляд, ніби «це велика честь, що я дозволяю вам їсти зі мною», але насправді він уже давно прагнув тієї атмосфери, коли родина Юй разом обідає, розмовляє та сміється.

Юй Хай уже збирався ввічливо відмовитися, але Юй Сяоцао не стала з ним церемонитися, зсунула страви з двох столів в один і швидко розставила табурети. Чжу Цзюньян глянув на нього, і коротке «Сідайте всі!» зупинило подальші заперечення Юй Хая.

Управитель Лю вже заціпенів. Відколи вони приїхали до села Дуншань, господар дедалі менше нагадував самого себе. Управитель Лю, який виростив маленького господаря, відчував, що поруч із родиною Юй той стає дедалі більше схожим на живу людину. І це, здається, було зовсім непогано.

«Тут не треба прислужувати, йди поїж!» — Чжу Цзюньян побачив, що управитель Лю стоїть за його спиною із загальними паличками, збираючись куштувати страви перед ним, тому він просто махнув рукою, відсилаючи його.

В очах управителя Лю мало не з'явилися сльози: нарешті він зможе поїсти гарячого. Страви в родині Юй готувалися в одному казані, і для нього завжди залишали порцію. Оскільки управитель Лю наполягав на тому, щоб особисто прислужувати господарю під час їжі, до того часу, як наставала його черга, все встигало охолонути. Він був уже не молодий, і його шлунок працював не так добре, як колись; після холодної їжі він завжди відчував тупий біль.

У палаці все було простіше: як у головного управителя, у нього було чимало підлеглих, які вчасно підігрівали йому їжу, але тут, у селі Дуншань, господар навіть його брав неохоче, тож про супровід інших годі було й думати. Управителю Лю залишалося тільки терпіти.

Він ще раз занепокоєно глянув на маленького господаря, який сидів серед членів родини Юй, і помітив, що той цілком освоївся і їсть із апетитом, тож управитель Лю зі спокійною душею сів за сусідній дерев’яний стіл і почав повільно їсти.

«Тату, Третій молодий пан Чжоу тепер постачає сушені делікатеси для внутрішнього двору імператора, чи не так? Він хоче укласти з нами договір, щоб надалі всі найкращі абалони та морські огірки, які ми виловимо, ми продавали саме родині Чжоу! Вони платитимуть високу ціну!!» — У родині Юй не було суворих правил щодо мовчання під час їжі; зазвичай кожен був зайнятий своєю справою, і лише за обідом вони збиралися разом, тому всі справи обговорювали за столом.

Юй Хай зиркнув на принца, який зосереджено їв, і обережно промовив: «Навіть без договору, зважаючи на те, як родина Чжоу піклується про нас, ми все одно продавали б їм найкращі морепродукти!»

На думку Юй Хая, родина Чжоу справді була до них доброю. Ще до розділу майна вони купували його здобич за високою ціною. Коли відкривали майстерні та набирали працівників, вони довірилися йому і попросили допомоги. Крім того, на перепродажі морських черв'яків та устриць вони за рік теж непогано заробляли. У його простодушному розумінні, якщо люди так піклуються про тебе, то і ти маєш віддавати їм усе найкраще.

«Але елітні морські огірки та абалони не так просто знайти! Родина Чжоу не може покладатися тільки на нас…» — Юй Хай знав, що добре плаває, проте в лові абалонів та морських огірків він усе ще не був упевнений.

Юй Сяоцао заспокоїла його: «Не хвилюйся, вони точно не будуть покладатися лише на нас одних! Ми просто робитимемо все, що в наших силах! Тату, я вже досить добре навчилася плавати, надалі я тобі допомагатиму!»

«Ти? Ні!! Скільки разів ти була в морі? На глибині повно небезпек, там потрібне не тільки вміння плавати, а й неабияка витривалість. Якщо посеред шляху в тебе закінчаться сили — ніхто тобі не допоможе, це занадто небезпечно!!» — Юй Хай рішуче відмовив!

Чжу Цзюньян підняв очі на Юй Сяоцао, намагався стриматися, але не втримався і сказав: «Море — це не іграшки, надалі менше заходь у воду!»

Юй Сяоцао зиркнула на нього і з каверзою поклала йому в миску паличками порцію черемші, з невинною усмішкою додавши: «Принце, скуштуйте смажену черемшу з морськими черв'яками, смак неймовірно свіжий!»

За ці дні Юй Сяоцао вже помітила, що цей холодний принц дуже вибагливий до їжі: він терпіти не міг нічого з різким запахом, як-от черемшу, цибулю чи часник.

Дивлячись, як принц повільно хмуриться над черемшею у своїй мисці, Сяоцао в душі тріумфувала: «Хм! Ми обговорюємо справи нашої родини, а ти чого втручаєшся? Так тобі й треба!»

Чжу Цзюньян пильно дивився на черемшу в мисці, ніби вона була його ворогом. Після довгих роздумів він нарешті ворухнувся, одним махом проковтнув усю черемшу, запив великим ковтком супу і, навіть не жуючи, змусив себе все це проковтнути.

«Хм! Це дівчисько точно зробило це навмисно!!» — Чжу Цзюньян люто зиркнув на Юй Сяоцао, виловив кілька соломинок імбиру і «віддячив» їй тим самим, поклавши їх у її миску. Він уже давно помітив, що дівчинка під час кожного обіду вибирає імбир і викладає його на стіл.

Побачивши, що дівчинка за звичкою збирається витягти імбир, Чжу Цзюньян поспішив сказати з дуже поважним виглядом: «Я вперше в житті комусь кладу їжу в тарілку, це моя велика милість до тебе, ти маєш усе з'їсти і нічого не залишати! Інакше… хм-хм, не нарікай, якщо я покараю тебе за неповагу!»

«Хм! Який же він дріб’язковий та мстивий!!» — Юй Сяоцао подумки облаяла його на чому світ стоїть, але все ж змішала імбир із рисом і з кислим виразом обличчя з’їла. Рахунок між Чжу Цзюньяном та Юй Сяоцао став один-один!

Юй Хан, бачачи, що молодша сестра не збирається здаватися і хоче знову піти на провокацію, швидко штовхнув її ногою під столом. Сміливість сестри вже переходила всі межі. Хто сидів перед нею? Сам принц Ян великої династії Мін, член імператорської родини! Таким людям прості селяни мають поклонятися або триматися від них подалі, а вона постійно шукає пригод на свою голову!

Отримавши попереджувальний погляд старшого брата, Юй Сяоцао надула губи і почала ревно їсти рис. Її маленькі щічки так роздулися, що вона стала схожа на жабу, яка намагається луснути. У погляді, яким Чжу Цзюньян дивився на дівчинку, промайнула тінь усмішки.

Так принц Ян раз у кілька днів приїхав до села Дуншань з «інспекцією». Він казав, що це для збору даних про ріст кукурудзи та картоплі, але насправді його цікавили не овочі, а смачна їжа родини Юй та їхня затишна атмосфера.

Княгиня Цзін теж помітила зміни в молодшому синові. Раніше він дбав лише про неї, свою матір, а до всього іншого був абсолютно байдужим. Він ніби створив навколо себе клітку, відгородившись від світу і обравши нескінченну самотність. Княгині завжди здавалося, що якщо так триватиме й далі, вона зрештою назавжди втратить сина…

Останніми днями син став помітно активнішим, він раз у раз їздив до села Дуншань. Щоранку виїжджав, а ввечері повертався. Де він обідав? Хіба треба питати? Її молодший син змалечку був неймовірно вибагливим: якщо страва йому не до смаку, він навіть під загрозою голоду не з’їсть ні шматочка. Хто ще, крім того дівчиська з родини Юй, мав такий кулінарний хист?

За кілька днів запалі щоки сина помітно округлилися. Хоча він усе ще виглядав стриманим і холодним, та нестерпна мертва тиша, що зазвичай оточувала його, почала розсіюватися, і він став дедалі більше нагадувати живу людину.

Це не те щоб вона вважала власного сина нелюдом, але раніше він був справжньою крижаною брилою, наче шматок віковічного заліза, до якого страшно підступитися. Тепер же його привітність стрімко зростала, він став говіркішим. І в його розмовах ім’я дівчинки з родини Юй згадувалося дедалі частіше…