Золоті Поля

Подружжя генерала Фана хвилювалося через шлюб своєї названої доньки, але звідки їм було знати, що на їхню дорогоцінну доньку вже давно поклав око один великий сірий вовк. І ось, рано-вранці наступного дня, цей чоловік завітав до них у гості, заявивши, що за імператорським наказом має супроводити чиновницю у справах сільського господарства, дівчину Юй, до імператорського маєтку.

Генерал Фан, який особисто зустрів і провів Яна Цзюньвана до власної вітальні, невдоволено цокав язиком, подумки бурмочучи: «Мій цзюньване, чи не могли б ви знайти більш розумну відмовку? Таких дрібних чиновників шостого рангу в столиці можна схопити цілу жменю першим-ліпшим рухом, з якого б це дива вас турбувати заради цього? Це ж типове "на думці у п'яниці не вино"!»

Двоє чоловіків ще й по чашці чаю не встигли випити, як із заднього двору вийшла Юй Цао, одягнена в рожево-червоний костюм для верхової їзди, а за нею йшли так само охайно вбрані Січунь, Утун і Лінлун. Лінлун від самого початку була найдовіренішою старшою служницею пані Фан, і оскільки та хвилювалася за перший день служби доньки, то відправила її слідом, щоб вона допомагала в дрібних справах.

Надалі за дрібними справами в імператорському маєтку завжди повинен був наглядати хтось із довірених осіб. Дівчина Січунь хоч і була невеликого віку, але свої обов'язки виконувала зовсім не недбало, і здібності мала непогані, тому Цао планувала загартувати її, щоб зробити своєю помічницею. Щодо Утун, то вона була служницею, яка постійно слідувала за нею і прислуговувала.

А Утун і Піпа, бачачи, що віддані своїй господині Їнтао та Янлю отримали пристойні посади, помітили, що навіть старші служниці-управительки в маєтку ставилися до тих двох ввічливо. Ці двоє спочатку були такими ж, як і вони, лише служницями, що прислуговували на подвір'ї панянки, а тепер вони мали більший авторитет, ніж ті шановані жінки-управительки перед пані, і навіть перед господарями мали певну повагу.

А поглянувши на себе, вони не лише не мали жодних змін, але й втратили прихильність і довіру господарів; лише за статусом і становищем вони вже відставали не на якусь дрібницю. Утун і Піпа настільки пошкодували, що аж позеленіли: коли тоді пані запитувала їх, хто хоче поїхати в село прислуговувати панянці, чому вони обидві не вискочили вперед, щоб продемонструвати свою відданість?

Інакше, зараз керувала б найвідомішою крамницею тушкованого м'яса в столиці одна з них. У найгіршому випадку, вони б могли стати жінками-управительками у фармацевтичній майстерні. Якби ж вони знали, що фармацевтична майстерня, якою керувала Їнтао, виготовляла не звичайні ліки, а пігулки та сиропи Тунженьтан, які в столиці важко було знайти навіть за сотні золотих. А якби вони дізналися, що всі медичні рецепти знаходилися в руках їхньої сестри Їнтао, то, можливо, від жалю знайшли б шматок тофу і розбилися б об нього на смерть.

Коли вони вийшли з маєтку генерала, надворі вже чекали чудовий червоний кінь та карета з синім навісом. Червоний кінь був тим самим лошам, якого генерал Фан подарував своїй названій доньці кілька років тому, а тепер він уже виріс у гладкого і міцного дорослого скакуна.

Червоний кінь спочатку був зовсім звичайної породи, але після того, як Цао особисто годувала його, змішуючи фураж з водою від духовного каменю і даючи пити розбавлену воду духовного каменю, навіть найгірший кінь перетворився б на доброго скакуна. Навіть улюблений кінь генерала Фана, якого він сам ретельно відбирав, порівняно з Хун, значно поступався. Лише тисячолітній добрий скакун, якого осідлав Ян Цзюньван, міг позмагатися з нею на рівних.

Червона кобила змалечку росла разом зі своєю господаркою, і після кількох років живлення водою духовного каменю, набула неабиякої духовної сутності. Ця істота, незважаючи на те, що була кобилою, мала дуже гордий характер, особливо перед ахалтекінцем Яна Цзюньвана, демонструючи вигляд повної нескореності.

Коли Юй Цао та Ян Цзюньван їхали верхи пліч-о-пліч, кобила Хун постійно робила якісь рухи: то навмисне штовхала своїм тілом чорного коня Яна Цзюньвана на ім'я Куанфен, то, користуючись тим, що господарі не звертали уваги, витягувала шию і широко відкривала пащу, роблячи рух, ніби збирається вкусити Куанфена, щоб налякати його.

Який господар, такий і кінь; цей кров'яний скакун Яна Цзюньвана не був покірним. Якщо хтось інший, крім Яна Цзюньвана, хотів поїхати на ньому верхи — про двері можна було й не мріяти, не було навіть вікна! Якщо ти силоміць стрибнеш йому на спину, думаючи підкорити його своєю майстерністю верхової їзди, то ти сильно прорахуєшся. Цей звір був дуже норовистим, він скидав багатьох вправних вершників. І скинути на землю — це ще не все; піднімаючи копита, він ледь не затоптував людей на смерть.

Але такий норовистий кінь, здатний пробігти тисячу лі, зараз був покірним, мов вівця. Як би Хун не провокувала його, чи навіть якщо вдаряла його по нозі, він не виявляв жодних ознак гніву. Його великі вологі очі терпляче дивилися на Хун, немов якийсь добродушний джентльмен поблажливо ставиться до капризів дівчини.

Ян Цзюньван зі сміхом вилаяв Куанфена за нікчемність, мовляв, жіноча врода засліпила йому очі, раз він дозволяє Хун так нахабніти над ним. І ще додав, що всі вади цих тварин від розпещеності, і якщо їх добряче провчити, вони стануть слухняними... Не встиг він договорити, як побачив, що Цао підняла брови і, сердито вирячивши свої круглі мигдалеподібні очі, розгнівано дивилася на нього. Він поспішно виправився: «Я говорю про коня, ти не подумай зайвого. Хіба б я наважився провчити тебе? Зазвичай це ти мене провчаєш, хіба не так?»

Зміна тону була надто швидкою. Хто ж тут насправді нікчемний, мій пане? Головний управитель Лю та начальник варти Чжен відвернули свої обличчя в інший бік, боячись, що їхній господар побачить перекошені вирази на їхніх обличчях.

Юй Цао холодно пирхнула і сказала: «Те, що робить Куанфен, називається джентльменськими манерами. Між чоловіками та жінками від природи існує величезна різниця в силі; якщо чоловік підіймає руку на жінку, то який він після цього чоловік?»

«Ти абсолютно права! Жінок від природи слід любити і балувати. Подивись на традиції нашої родини — у нас ніколи не було прецедентів побиття жінок. Навіть різкого слова мій батько-князь не наважиться сказати моїй матері-княгині. Я їхній син, і спостерігаючи за цим з дитинства, вже давно ввібрав цю чудову традицію у свої кістки. Тому в майбутньому моїй дружині-княгині дуже пощастить!» Цей безсоромник, говорячи це, наче та бабця Ван, почав вихваляти сам себе!

«Ого! І хто це у нас тут? Яке ж у вас товсте обличчя!! Отже, бачите, що дівчина молода і наївна, і хочете солодкими словами заманити її додому? Чи справді це те, що може зробити ти, Яне Цзюньване! Ех... Усі кажуть, що Ян Цзюньван має холодний характер і рідко говорить, невже сьогодні я зустрів фальшивого цзюньвана?»

Назустріч їм ішов білошкірий, пухкенький чоловік років двадцяти; його примружені очі від природи випромінювали усмішку, створюючи враження усміхненого тигра. Він був одягнений у розкішне вбрання з парчі, на поясі висіла надзвичайно дорога нефритова підвіска, а в руці він тримав претензійне віяло, яким невпинно обмахувався.

Юй Цао вже давно чула, що Ян Цзюньван у столиці майже не мав друзів, натомість ворогів було чимало. Але, зважаючи на його бойові навички та крижаний характер, мало хто наважувався відкрито провокувати його. Цей хлопець з перших же слів заговорив тоном людини, яка шукає неприємностей, і з вигляду він був не з приємних осіб. Однак, раз він наважився підійти і провокувати, його статус, безумовно, був не низьким. Цікаво, якщо вдарити його так, щоб він помер на місці, чи принесе це Яну Цзюньвану якісь біди.

Помітивши недобрий погляд Цао, "усміхнений тигр" широко розплющив свої примружені очі і з подивом вигукнув: «Ого! А я думав, що Ян Цзюньван прямо на вулиці залицяється до простої дівчини, а виявляється, тут один хоче бити, а інший готовий терпіти! Здається, я повівся необачно!»

Юй Цао насупила брови, її обличчя вмить зледеніло. Ця людина з обличчям, що так і просило кулака, чому він такий дратуючий. Руки сверблять когось побити, що ж робити?

Побачивши, що дівчина наче розлючена кішка, готова випустити кігті в будь-який момент, Ян Цзюньван поспішно під'їхав до "усміхненого тигра", жартівливо вдарив його кулаком у плече і сказав: «Ну й язик у тебе! За ці роки, мабуть, не раз отримував на горіхи? Коли ти повернувся?»

«Хе-хе! Всі побої, які я отримав за своє життя, разом узяті не зрівняються з тим, як сильно побив мене ти, Яне Цзюньване. Тоді я ж пролежав у ліжку цілих три місяці і не міг встати!» Білошкірий пухкий юнак приховав свою жалюгідну посмішку і вже не виглядав таким неприємним.

Чжу Цзюньян розсміявся: «А ти злопам'ятний. Тобі було десять років, коли це сталося, а ти досі базікаєш про це! Хіба я вже давно не вибачився перед тобою?»

«І це ти називаєш вибаченням? Ти побив мене так, що вивихнув мені руку, зламав три ребра, нога була зламана, я втратив більше половини свого життя. А ти, під погрозами та вмовляннями свого батька-князя, неохоче кинув "вибач", і думаєш, на цьому все закінчилося? Я тоді був дуже незадоволений і не пробачив тобі, а мої кістки ще не встигли як слід зростися, як ти знову підступно зламав їх! Ти ще й погрожував мені, що якщо я не пробачу, будеш бити мене при кожній зустрічі. Моїй матері було мене шкода, вона зі сльозами благала мене здатися. Якби я не боявся засмутити матір, дідька лисого я б тебе пробачив!!» Товстун, якби не сидів на коні, напевно, вже б підстрибував від злості.

Обличчя Чжу Цзюньяна, що нагадувало покерфейс, анітрохи не змінилося, але слова, що злетіли з його уст, могли б змусити когось вдавитися: «Хто ж винен, що ти погано тренувався? Якби у тебе були здібності, ти б відкрито виграв у мене! Робиш усі ці дрібні капості стільки років, і жодного разу тобі не вдалося, хіба не соромно?»

Товстун від злості роздував ніздрі і фиркав, наче мул: «Ти думаєш, усі такі, як ти, тренуються так, ніби їм життя не миле, та ще й мають такий неймовірно високий талант! Не кажи вже про мене, та хіба в усій столиці знайдеться хоч хтось, хто зможе тебе перемогти? Ти ж справжнісіньке чудовисько!!»

«Гаразд! Ми з тобою побилися і так познайомилися. Навіщо так багато згадувати про минуле? Цього разу як повернувся, то чи поїдеш знову?» Судячи з тону Чжу Цзюньяна, його стосунки з цим хлопцем були непоганими, принаймні це не було те ставлення, коли він міг би вбити крижаним поглядом.

Товстун усе ще був незадоволений і кілька разів холодно пирхнув: «Це лише завдяки моїй великій великодушності; мені стало шкода тебе, бо в усій столиці в тебе не було з ким і словом перемовитися, тому я неохоче став твоїм другом! Не поїду, не поїду! Кілька днів тому я отримав посаду в гвардії Юйліньвей, і наступного місяця вже заступаю на службу!»

«Тоді вітаю! У тому, що ти отримав цю посаду, є половина моєї заслуги. Якби я тоді не підганяв тебе ззаду, хіба з твоїми нікчемними навичками ти зміг би отримати посаду в одній із Дванадцяти гвардій особистої охорони? Надалі я буду ще більш "старанно" наглядати за тобою, щоб ти не підвів милість імператора!» Вираз обличчя Чжу Цзюньяна не змінився, але його очі були сповнені злих намірів.

«Щиро дякую вам! Вашу добру волю я ціную в душі, але моє кволе тіло не витримає ваших знущань. Якщо у вас... є вільний час, краще ще раз потренуйтеся в солодких словах або загартуйте своє обличчя, щоб раптом дівчина не зневажила вас!»

Товстун ввічливо, але рішуче відмовився. Хоча всі ці роки він ніколи не припиняв наполегливо тренувати свої бойові навички, але порівняно з таким чудовиськом, як Ян Цзюньван, різниця була не просто великою, а величезною. Навіть сам Су Жань, головний управитель Су, не був впевнений, що зможе перемогти Яна Цзюньвана з його бойовою майстерністю, то що вже говорити про нього, дрібну креветку? Якщо він потрапить до рук цього хлопця, то якщо не помре, то втратить половину життя.

«Злякався? Раніше ти не був таким: постійно програвав, але знову йшов у бій, був дуже хоробрим! А тепер наїв на себе стільки жиру, що він видавив усю твою сміливість!» Коли Ян Цзюньван використовував свій отруйний язик, він теж мав неабияку бойову силу.