Золоті Поля

— Приїхали, приїхали! — натовп помітив кінний екіпаж та візок з осликом, вщерть завантажені кавунами, і миттєво зашумів, автоматично звільняючи прохід.

Спітнілий Лі Лі нарешті зміг вирватися з натовпу. Він протиснувся до візка, витер піт із чола і дещо перебільшено вигукнув:

— Ой, маленька моя господине, нарешті ти приїхала! Якби ти не привезла кавуни зараз, ці люди б мене на шматки розірвали!

З натовпу вигулькнула знайома постать — це був управитель родини Яо. Він ще вчора обідав за одним столом із Лі Лі, тому заговорив досить фамільярно:

— Хто б наважився образити вас, пане Лі! Всі ж знають, що ви — наближена людина до самого імператорського уповноваженого!

— Наближена людина? Мене відправили сюди кавунами торгувати, яка я там «важлива персона»! — Лі Лі дотепно пожартував над самим собою.

Юй Сяоцао підняла брову й мовила:

— Що? Тільки-но попросили допомогти на два дні, а вже стільки скарг? Ну, я так бачу, що віднині хрещений може брати на пристань на одну порцію обіду менше...

— Ні! Тільки не це!! На пристані, окрім ваших тушкованих страв, і з’їсти нічого, та й на ті не завжди встигнеш у черзі. Якщо ви перестанете привозити мені обіди, як же я житиму далі! Сяоцао, пані моя дорога, вважайте, що я нічого не казав, добре? Служити вам — це велика честь для мене... — на відміну від У Юня, Лі Лі мав досить жвавий характер, тому його жартівливі благання та кумедні гримаси виглядали цілком природно.

— Годі вже базікати! Швидше, ми всі чекаємо на кавуни! — вигукнув якийсь закупівельник, який, очевидно, не знав, хто стоїть за цією лавкою, і поводився досить зухвало. Інший клієнт поруч примирливо щось прошепотів йому на вухо, і той миттю притих, уникаючи проникливого погляду Лі Лі.

Оскільки приїхало багато помічників, а Лі Лі був чудовою підмогою, два вози кавунів швидко розвантажили в крамницю. Полиці, що ще мить тому були порожніми, знову заповнилися круглими кавунами.

Клієнти, які довго чекали перед входом, нарешті змогли зайти, вмить заповнивши невелике приміщення лавки.

Управитель родини Яо, допомігши з розвантаженням, з усмішкою звернувся до Сяоцао:

— Вчора ви подарували нашому старому пану два кавуни, пам’ятаєте? По обіді до нього завітали двоє старих друзів. Наш пан не втримався і вирішив похвалитися дивиною, а ті двоє друзів без жодного сорому просто забрали кавуни з собою! Наш старий пан так розсердився, що наказав мені прийти з самого ранку, зайняти чергу і купити цілу гору кавунів. Каже, що сьогодні в обід влаштує «Свято куштування кавунів»...

Юй Сяоцао не втрималася від сміху. Як кажуть: «Старий, що малий!» Справді, з віком люди стають схожими на дітей. Друзі старого Яо просто вкрали кавуни у господаря, а сам старий Яо на зло їм вирішив влаштувати ціле свято — це було дуже кумедно!

Сяоцао особисто вибрала для управителя десять найкращих плодів. Можливо, через те, що вона щодня була поруч із Маленьким Небесним Каменем, вона поступово почала відчувати духовну енергію. Наприклад, вона могла відчути концентрацію енергії у воді, якою «вмивався» Камінь. Якість кавунів — наскільки вони стиглі та солодкі — напряму залежить від кількості отриманої води з духовним каменем, тому Сяоцао інтуїтивно відчувала найкращі плоди.

Коли управитель Яо заплатив, це ніби прорвало греблю. Юй Сяоцао сіла біля скриньки з грошима і більше не мала змоги встати — вона справді рахувала гроші до судом у руках!

Кавуни на полицях зникали миттєво. Старша тітка Гань-ши безперестанку носила плоди з внутрішнього двору. Тільки-но полиця порожніла, вона вправно заповнювала її знову. Коли ставало занадто важко, їй допомагала бабуся Яо-ши.

Лі Лі та Юй Хай на екіпажі та візку з осликом повернулися до села Дуншань, щоб по обіді привезти ще дві партії кавунів для завтрашнього продажу.

Більшість заможних родин у містечку були так чи інакше пов’язані між собою. Багато хто з тих, хто купив кавуни вчора, запросили друзів на частування. І кожен, хто хоч раз скуштував кавун родини Юй, був підкорений його смаком. Ті, кому не вистачило в гостях, сьогодні з самого ранку прислали слуг або прийшли самі. Тож у лавці Юй знову повторився вчорашній ажіотаж.

— Ой? Що це за лавка там, чому там так людно? — неподалік від «Кавунової лавки Тангу» зупинився стриманий, але розкішний екіпаж. Біла, ніжна рука злегка відхилила шторку вікна, і зсередини визирнула жінка.

Поруч із екіпажем на статному коні сидів вродливий юнак. Він кинув погляд на крамницю, нахилився і тихо сказав жінці в кареті:

— Матінко-княгине, здається, там продають кавуни...

Жінка, яку юнак назвав матір’ю-княгинею, була блідою, тендітною красунею. Кожен її рух здавався дещо слабким, проте в ньому відчувалася природна велич. Вона злегка прокашлялася, взяла з рук служниці чашку, змочила губи і відповіла ніжним, слабким голосом:

— Кавунова лавка? Хіба кавуни їдять не влітку? Невже в Тангу кавуни дозрівають раніше, ніж у столиці?

Юнак теж здивовано промовив:

— Справді дивно! Тільки кінець весни, а вже продають кавуни. Сяо-Чжо, на нашому маєтку теж ніби садили кавуни?

Юнак, якого назвали Сяо-Чжо, був молодим слугою з дещо витонченими рисами обличчя. Почувши запитання господаря, він схилився в сідлі:

— Слуга був на маєтку кілька днів тому. Там кавуни завбільшки з кулак, до дозрівання ще щонайменше місяць!

Прекрасна жінка, здавалося, зацікавилася лавкою. Вона тихо, але рішуче промовила:

— Сяо-Ер (Другий сину), піди купи кавун, скуштуємо, який він на смак.

— Матінко, кавун має «холодну» природу, а ви останнім часом почуваєтеся недобре. Може, краще не купувати? — юнак злегка насупився, висловлюючи турботу.

Красуня кинула на нього погляд своїх феніксових очей, її брови ледь зійшлися, і вона з сумом мовила:

— Ех... Моя хвороба — це переважно туга на серці, ти ж знаєш! Казав, що вивезеш мене розвіятися, а тепер, коли в мене нарешті з’явився апетит до фруктів, ти починаєш мені перечити... Ой, серце болить...

Знову те саме! Юнак лише безпорадно зітхнув. Його мати, хоч їй було вже під сорок, мала характер маленької дівчинки — вона потребувала, щоб її плекали, захищали і в усьому потурали. Найменша дрібниця не по ній — і одразу починає все боліти... Ех! Це все батько-князь її розпестив!! У всій столиці знали, що князь Цзін — справжній фанат своєї дружини.

— Матінко! Як ви обіцяли батькові перед від’їздом? Ви ж погодилися, що в усьому — у їжі, житлі та подорожі — слухатиметеся мене! Ми лише кілька днів як виїхали зі столиці, а ви вже про все забули? — 朱俊熙 (Чжу Цзюньсі), другий син князя Цзіна, намагався терпляче її вмовити.

Княгиня Цзін жваво повела очима і обрала свою звичну тактику — почала жалібно стогнати, тримаючись за серце:

— А хіба ти не обіцяв батькові, що в межах розумного будеш мені в усьому потурати і не гніватимеш мене? Зараз мені просто хочеться чогось свіжого, я хочу фруктів — хіба це виходить за межі розумного?

Бачачи таку поведінку княгині, її дві особисті служниці — Мейсян та Ланьсян — покірно опустили очі й продовжували займатися своїми справами. Вони звикли до цього. Княгиню обожнював чоловік і захищали троє синів, тож щоразу, коли вона хотіла свого, вона вдавалась до таких хитрощів. Оскільки всі вони страшенно за неї переживали, княгиня завжди перемагала.

Чжу Цзюньсі тихо зітхнув, але спробував зробити останню спробу вмовити її:

— Матінко, ви пам’ятаєте, заради кого ви приїхали в Тангу? Якщо ви з’їсте холодний кавун і вам стане гірше, третій брат, коли повернеться і дізнається про це, буде страшенно себе звинувачувати!

Чому княгиня Цзін таємно з’явилася в маленькому містечку Тангу? Її офіційна причина була цілком вагомою: третій син, 朱俊阳 (Чжу Цзюньян), пішов у море понад пів року тому, і відтоді від нього не було жодної звістки. Вона так за ним тужила, що захворіла, і наполягла на тому, щоб особисто приїхати і дізнатися новини.

Море сповнене небезпек, шторми можуть налетіти будь-якої миті. Під час випробувань судна її молодшому синові лише дивом вдалося врятуватися. Тепер, коли він зник на пів року, як вона могла не хвилюватися? Тангу — це найближче містечко до морського порту, і перебуваючи тут, вона відчувала себе ближче до сина, що трохи заспокоювало її тривожне серце.

Князь Цзін, бачачи, як його кохана дружина марніє від туги за сином, дозволив другому синові вивезти її на прогулянку. Якби він сам не був такий зайнятий останнім часом, він би неодмінно супроводжував її особисто.

При згадці про молодшого сина очі княгині Цзін миттю згасли. Якщо до цього її біль у серці був на дев’яносто відсотків удаваним, то зараз він став справжнім на всі сто. Тривога за сина тиснула на груди, не даючи дихати.

Молодший син змалку цікавився кораблями. Він завжди ходив слідом за своїм двоюрідним братом — нинішнім імператором — і дивився, як у руках того з’являються моделі океанських суден. Ще зовсім малюком, у три-чотири роки, він заявив про свою велику мету: виросте — стане мореплавцем-дослідником і привезе з-за океану всілякі дива, щоб матінці не було нудно!

Вона думала, що це дитячі розмови, але минуло десять років, і молодший син справді зійшов на борт корабля, що прямував у невідомі краї. Він пішов більше ніж на пів року, і як вона, мати, могла не тужити за ним?

— Ваша Високосте, вам знову зле? Ланьсян, де ліки княгині? Швидше дай пігулку! — Мейсян помітила, що господині справді стало недобре, поспіхом налила теплої води й дістала пігулку «Холодного аромату».

Чжу Цзюньсі зрозумів, що сказав зайвого і засмутив матір. Він миттю зліз із коня, відхилив штору екіпажу і турботливо запитав:

— Матінко, не хвилюйтеся. На кораблі зібрані найкращі майстри, які свого часу ходили в море з самим імператором, вони мають величезний досвід. Вірю, що третій брат скоро повернеться цілим і неушкодженим.

Княгиня Цзін прийняла ліки, їй стало трохи краще, і вона слабко всміхнулася синові:

— Це стара хвороба, все гаразд, не хвилюйся.

Чжу Цзюньсі побачив, що колір обличчя матері покращився, і з полегшенням, але з легким докором промовив:

— Доки батьки живі, не слід їхати далеко! Третій брат теж не подумав — знав же, що у вас болить серце, а все одно наполіг на подорожі...

— Замовкни! — на прекрасному обличчі княгині Цзін не залишилося й сліду від усмішки, а її слабкий погляд став суворим. — Сяо-Ер, залиш ці свої недобрі думки! У нашому маєтку князя Цзіна не місце братовбивству та підступній боротьбі за владу!