Золоті Поля

Побачивши Юй Цао, Чорний, наче зустрівши рідну матір, мов очманілий кинувся до неї. Юй Цао присіла і почала ніжно гладити його по голові. Відчувши, що її долоня на шиї собаки стала мокрою, вона придивилася і побачила, що через сильне пручання шия Чорного була стерта до крові від мотузки.

Юй Цао повільно підвелася, її очі палали вогнем гніву; вона холодно подивилася на того, хто був винуватцем цього. Хлопчик дещо розгублено почухав потилицю і тихо сказав: "Я... я думав, що цей собака нічий, тому... Я не хотів йому шкодити, просто подумав, що він такий милий, і хотів забрати його собі..."

Гостра на язик Юй Лянь, побачивши, що Чорний стікає кров'ю, відчула біль у серці і, вперши руки в боки, крикнула хлопцеві: "Ти що, сліпий? На шиї в нього мотузка, як він може бути нічиїм? Не хотів нашкодити? А звідки тоді ця рана на шиї?"

Хлопчакам поруч із хлопцем це не сподобалося, і вони вже хотіли розпочати сварку з Юй Лянь, але той хлопець їх зупинив. Судячи з його манер і одягу, він здавався дитиною з непоганої родини. На його обличчі був вираз провини, і він щиро сказав: "Це моя провина. Мій дім тут недалеко; я піду і принесу ліки для собаки..."

Юй Цао, подивившись у напрямку, куди вказував хлопець, побачила знайому вивіску — "Зал Тунжень". Невже цей хлопчик — син одного з працівників аптеки? Побачивши, що Лянь ще хоче щось сказати, вона швидко зупинила її: "Лянь, головне зараз — врятувати людей!"

Цао відв'язала мотузку з шиї Чорного, промила рану хустинкою, змоченою у воді з духовного каменя, і тихо запитала: "Чорний, ти знаєш, де Шітоу? Швидко веди нас туди!"

Чорний кивнув і помчав по дорозі, звідки прибіг, щодуху перебираючи своїми чотирма лапами. Сестри Юй поспішили слідом за ним. Хлопчик із здивуванням дивився їм услід, не розуміючи, чому дівчата раптом побігли геть; повагавшись мить, він тихо пішов за ними.

Поки Чорний вів своїх двох господарок крізь лабіринт заплутаних і звивистих провулків, діти, замкнені викрадачами в занедбаному будинку, почали один за одним прокидатися. Побачивши, що опинилися в незнайомому місці, вони один за одним почали плакати й здіймати галас.

Бос Інь, який по сусідству пив вино та їв м'ясо, почувши цей шум, вийшов із курячою ніжкою в руці, з ноги вибив двері і люто гаркнув усередину: "Не плакати!! Якщо хтось не буде слухатися, я переламаю йому собачі ноги!!"

Понад двадцять дітей у кімнаті були так налякані його лютим виглядом, що їхній плач раптово припинився, і вони лише тихо схлипували. Бос Інь, задоволений своєю силою залякування, знову замкнув двері і повернувся в сусідню кімнату, щоб продовжити пити і їсти м'ясо.

Товстунчик, якого щойно спіймали сьогодні, знову почав голосно плакати: "Тату... Мамо... Швидше прийдіть і врятуйте мене, мені так страшно..."

Трохи старша дівчинка поспішно затулила рот товстунчику, з жахом подивилася на двері і, не почувши жодного руху, полегшено зітхнула. Вона тихо сказала товстунчику, який гикав від плачу: "Не плач! Якщо ти знову заплачеш, вони справді битимуть людей! Бачиш того хлопчика, що лежить непритомний? Його так сильно вдарили ногою, що він блював кров'ю; він уже майже день не приходить до тями!"

Товстунчик був так наляканий, що його обличчя зблідло; він сам міцно затулив рот, але сльози все одно лилися рікою. Він плакав і, гикаючи, казав: "Гик... Тату, мамо... Я не хочу помирати... Гик... Тату, мамо... Хто-небудь, урятуйте мене, я більше ніколи не буду гратися..."

Сунь Яоян, одягнений у світло-синій шовковий халат, насупився, з огидою дивлячись на обличчя товстунчика, вкрите соплями та сльозами, і суворо сказав: "Годі плакати! Яка користь від твого плачу? Думаєш, якщо ти будеш плакати, то зможеш звідси втекти?"

Товстунчик, гикаючи, витер соплі рукавом, шморгнув носом і сказав: "Я не хочу плакати, але сльози просто не зупиняються! Мені страшно, я сумую за татом і мамою... Я голодний..."

Було вже пообідді, а з сусідньої кімнати час від часу долинав аромат смаженої курки та запеченої качки. Товстунчик з усієї сили вдихнув аромат і жалібно тримався за живіт.

Шітоу відчув себе безсилим: у такій ситуації цей хлопець усе ще думає про їжу... У його рукаві було заховано кілька шматочків сушеного м'яса, але він не збирався ділитися ними зі своєї доброти. Друга сестра казала: у критичній ситуації треба залишати щось для себе!

Товстунчик шморгнув носом і присунувся до нього, наче щеня, принюхався і скривджено вказав на нього: "Від тебе пахне їжею..."

Шітоу втратив дар мови; цей хлопець що, собака? Він простягнув руку, помахав нею перед товстунчиком, зітхнув і сказав: "Мабуть, це через те, що коли мене схопили, я саме їв сушене м'ясо?"

Товстунчик понюхав його руку, проковтнув слину і сказав: "Як смачно пахне! А в тебе є ще сушене м'ясо?"

Шітоу похитав головою і сказав: "Немає, той шматок я не доїв, і він десь загубився!" Товстунчик виглядав розчарованим.

Сунь Яоян, улюблений син командувача, відчув безсилля; зараз що, час обговорювати їжу? Він люто глянув на них обох, підвівся і, підійшовши до дверей, смикнув зламані двері. Щойно він уже тихо все оглянув; усі вікна були забиті дошками, а в дверях була щілина; цікаво, чи можливо через неї...

Старша дівчинка похитала йому головою і тихо сказала: "Це марно. Навіть найменша і найхудіша Хоу Сяосяо не змогла пролізти, тому ти навіть не думай про це. Будь обережний, щоб ті погані люди не помітили... Той, хто он там лежить, був побитий до напівсмерті саме через те, що намагався втекти!"

Сунь Яоян спробував, але вирішив відмовитися від ідеї протиснутися через щілину у дверях. Потім він перевірив усі вікна і виявив, що вони забиті дуже міцно; без інструментів їх було б дуже важко відчинити. На щастя, він завжди носив із собою подарунок на день народження від батька — кинджал. Сунь Яоян витягнув із чобота витончений кинджал, вибрав вікно, де дерев'яні планки були прибиті не так щільно, і почав обережно відколупувати їх.

Деякі з інших дітей у кімнаті згорнулися калачиком і тремтіли, деякі дивилися на нього з надією, а деякі мали відсторонений вираз обличчя...

Раптом знадвору почулися кроки. Сунь Яоян спритно сховав кинджал, швидко підійшов і сів поруч із Шітоу, так само, як і інші, обійнявши коліна і опустивши голову.

Це був чоловік, який прийшов принести їжу. Ці викрадачі покладалися на цей товар, щоб заробити купу грошей, тому, звісно, вони не дозволяли б їм голодувати. Проте це було лише для того, щоб вони не померли з голоду, а не для того, щоб добре їх годувати і поїти.

Цей чоловік, щойно увійшовши, насторожено озирнувся і помітив, що атмосфера була якоюсь дивною. Він насупив брови, вказав на дитину з переляканим виразом обличчя і суворо запитав: "Що ви робите? Чи не хочете ви втекти? Якщо не скажеш правду, я заб'ю тебе до смерті!"

Та дитина від страху посиніла, ще більше зіщулилася в клубочок, затремтіла і нервово закричала: "Це не я! Це не я!! Це він, він хотів відчинити вікно і втекти!!!"

Серце Шітоу тьохнуло, і він подумав: "Погані справи! Справді, як казала друга сестра, не варто боятися сильного ворога, а варто боятися дурного союзника!" Палець тієї дитини вказував прямо на Сунь Яояна.

Чоловік гостро помітив, що один із цвяхів на вікні був відколупаний наполовину, і його пробив холодний піт! Якби вони справді відчинили вікно, то не лише зірвали б усю справу, а й їх усіх могли б схопити...

"Мавпо, що сталося?" — Шум тут привернув увагу сусідів; бос Інь нетерпляче підійшов і запитав у чоловіка, що приніс їжу.

"Босе, цей хлопець хотів утекти! Вікно було відколупане вже наполовину!!" — Мавпа підняв Сунь Яояна і сильно кинув його перед босом Інь.

Бос Інь нахилився, схопив Сунь Яояна за підборіддя, змушуючи його дивитися на себе, і похмурим голосом сказав: "Малий, ще жоден товар не зміг вирватися з моїх рук, боса Інь! Кажи правду, чим ти відчиняв вікно?"

Сунь Яоян плюнув йому в обличчя: "Тьху!" і відвернув голову вбік. Бос Інь відхилив голову і ухилився. Потім своєю великою, як віяло, рукою двічі сильно вдарив Сунь Яояна по обличчю. Сунь Яоян миттю відчув, що в нього перед очима все потемніло, у вухах задзвеніло, обличчя палало від болю, а в роті з'явився присмак крові.

"Не скажеш? Де інструмент, яким ти відчиняв вікно?" — Бос Інь схопив його за комір, підняв із землі і сильно струснув. Сунь Яоян зціпив зуби і продовжував відвертати голову вбік.

Бос Інь підняв руку, щоб знову вдарити, але його зупинив П'ятий: "Босе Інь, це ж товар найвищої якості; якщо ти пораниш його обличчя, то не зможеш продати його за гарною ціною!"

П'ятий повернувся до хлопця, який від самого початку зрадив Сунь Яояна, подивився на нього лютим поглядом і крикнув: "Ти! Саме ти!! Підійди і скажи, де він сховав інструмент??"

Той боягуз, не чекаючи, поки П'ятий підійде, зірвався і закричав: "Не бийте мене!! Я скажу, я скажу — він сховав кинджал у чоботі!!"

Сунь Яоян подивився на підлітка, який його зрадив, поглядом, що був готовий його з'їсти живцем. Той хлопець плакав і кричав: "Чого ти на мене дивишся? Це ти хотів утекти, чому ми повинні ризикувати разом із тобою? Якщо я не скажу, вони поб'ють мене до смерті!! Я не хочу помирати, я хочу додому..."

"Лясь!" — Його плач і крики раптово припинилися, і на його обличчі з'явився чіткий слід від п'яти пальців. П'ятий плюнув на нього і зневажливо сказав: "Чого ти кричиш? Боягуз; якщо ще раз крикнеш, я підвішу тебе і поб'ю!!"

Цей боягуз більше не смів вимовити ні слова; він, мов страус, засунув голову в промежину, скрутився в клубочок і продовжував тремтіти!

Бос Інь витягнув кинджал із чобота Сунь Яояна, наказав П'ятому взяти мотузку, зв'язати Сунь Яояну руки і підвісити його до балки на стелі. Потім, погрожуючи іншим дітям, сказав: "Якщо ще в когось виникне думка про втечу, я зніму з нього шкіру живцем!! Малий, ти здаєшся таким міцним? Тоді дозволь тобі відчути, як це — йти проти мене!"

Уся вага його тіла зосередилася на мотузці, що була прив'язана до його зап'ясть; мотузка глибоко врізалася в плоть, і можна лише уявити, наскільки боляче було висіти на балці.

Бос Інь подивився на більш ніж двадцять наляканих дітей і сказав: "У вас ще є сили думати про втечу; схоже, я, бос Інь, був занадто добрим до вас. Мавпо, відтепер даватимеш їм лише один прийом їжі на день; головне, щоб вони не померли з голоду! Щоб вони не наїлися і не почали творити дурниці!!"

Мавпа погодився і забрав чорні парові булочки з кукурудзяного борошна, які він тільки-но приніс.